— Цей апарат,— заявив він Рафаелеві поважно, мов академік, що промовляє вступне слово,— одне з найбільш незаперечних свідчень про право великого Паскаля на наше схиляння перед ним.
— Не розумію...
Учений усміхнувся. Відв'язав від плодового дерева пляшечку, в якій аптекар прислав йому липучий засіб проти мурашок, відбив денце, зробивши з пляшечки лійку, і вставив її в сторчову бузинову трубку, приєднану до горизонтальної, яка вела до резервуара — вазона; потім налив з поливайки стільки води, що вона наповнила до одного рівня вазон і сторчову трубочку...
А Рафаель все думав про свою шагреневу шкіру.
— Вода, ласкавий пане, й досі вважається тілом не стисливим, не забудьте цієї основної тези,— попередив механік,— правда, вона стискається, але так мало, що її стискуваність треба прирівняти до нуля. Бачите поверхню води у вазоні?
— Бачу.
— Так ось, припустіть, що ця поверхня в тисячу разів більша за перпендикулярний перетин бузинової трубки, якою я налив рідину. Дивіться, я знімаю лійку...
— Так.
І ось, добродію, коли я якимось чином збільшу об'єм цієї маси, вливши крізь отвір трубочки ще якусь кількість води, то рідина змушена буде переміститись і почне підніматись у резервуарі-вазоні, поки знов досягне однакового рівня і там, і тут.
— Це ясне діло! — вигукнув Рафаель.
— Але,— провадив учений,— різниця ось у чому: якщо тонкий стовпчик води, долитий у сторчову трубку, являє собою силу, рівну, скажімо, одному фунтові, то її тиск неминуче передається всій масі рідини, і його зазнає в кожній своїй точці поверхня води у вазоні,— так що тисяча стовпчиків води, прагнучи піднятись, немовби до кожного була прикладена сила, рівна тій, що змушує опускатись рідину у вертикальній бузиновій трубочці, неминуче вивільнить тут...— Планшет показав на вазон,— енергію в тисячу разів більшу, ніж та, що діє звідси.
І вчений показав пальцем на бузинову трубку, сторчма встромлену в глину.
— Все це дуже просте,— сказав Рафаель.
Планшет усміхнувся,
— Іншими словами,— провадив він з упертою логічністю, властивою математикам,— щоб вода не виливалася з великого резервуара, треба прикласти до кожної часточки її поверхні силу, рівну силі, що діє в сторчовій трубці, та коли висота нашого водяного стовпчика буде рівна цілому футові, то висота тисячі стовпчиків у великому резервуарі буде зовсім незначна. А тепер,— стукнувши пальцем по бузинових трубках, сказав Планшет,— замінимо цей кумедний пристрій металевими трубами відповідної міцності та розміру; тож коли накриємо поверхню рідини в великому резервуарі міцною рухомою металевою плитою, а паралельно їй закріпимо нерухомо іншу, теж достатньої міцності, та ще й забезпечимо можливість доливати рідину крізь сторчову трубку, то предмет, затиснутий між двома міцними площинами, неминуче буде сплющуватись дедалі більше під дією прикладених до нього величезних сил. Безперервно вводити рідину в трубку й передавати її енергію плиті — для механіки це іграшки. Вистачить двох поршнів та кількох клапанів. Зрозуміло вам, любий мій,— спитав він, узявши Валантена під руку,— що нема такої речовини, яка, поміщена між двома силами тиску, що збільшуються необмежено, не буде змушена розплющитись?
— Як? Це винайшов автор "Листів до провінціала?" — вигукнув Рафаель.
— Так, саме він. Механіка не знає нічого простішого й прекраснішого. На протилежному принципі — розширюваності води — побудовано парову машину. Але вода розширюється тільки до певної міри, тоді як її нестискуваність, сила в певному розумінні негативна, неминуче виявляється нескінченно великою.
— Якщо ця шкіра розтягнеться,— сказав Рафаель,— я обіцяю вам поставити величезний пам'ятник Блезові Паскалю, встановити премію в сто тисяч франків за розв'язання найважливіших проблем механіки, що буде присуджуватись раз на десять років, дати посаг усім вашим кузинам і, нарешті, збудувати притулок для збожеволілих або зубожілих математиків.
— Це було б дуже добре,— озвався Планшет.— Завтра ми підемо з вами до Шпіггальтера, провадив він незворушно, як люди, що живуть у сфері виключно інтелектуальній.— Шпіггальтер знаменитий механік, і він нещодавно за моїм проектом збудував удосконалену машину, за допомогою якої дитина зможе упхати в свою шапочку тисячу копиць сіна.
— До завтра.
— До завтра.
— Оце то механіка! — вигукнув Рафаель.— Хіба це не найпрекрасніша з наук? Лавріль зі своїми онаграми, класифікаціями, качками, видами та всякими почварами в банках годиться хіба в маркери.
Другого дня Рафаель у чудовому настрої заїхав до Планшета, і вони вдвох подались на вулицю Здоров'я; в назві можна було вбачити добру прикмету. Незабаром молодик опинився в величезній Шпіггальтеровій майстерні, серед безлічі розжарених ревучих горнів. То був цілий потоп вогню, злива цвяхів, океан поршнів, гвинтів, важелів, брусів, терпугів, гайок, море чавуну, дерева, клапанів та сталевих штаб. Від залізних ошурків аж дерло в горлянці. Залізо було в повітрі, залізом були вкриті люди, від усього аж било залізом; залізо мало своє життя, воно було організоване, топилось, ходило, думало, набираючи всіх форм, скоряючись усім примхам. Під сопіння міхів, під дедалі гучніший гуркіт молотів, вищання верстатів Рафаель зайшов до великого приміщення, чистого й добре провітреного, і там йому надали змогу оглянути докладно величезний прес, про який напередодні згадував Планшет. Його вразила товщина чавунних плит і залізні стояки, з'єднані незламною основою.
— Коли ви швидко крутнете сім разів оцю корбу,— сказав Шпіггальтер, показуючи на балансир з полірованого заліза,— то сталева плита розлетиться на скалки, і вони голками повпиваються вам у ноги.
— Оце так! — вигукнув Рафаель.
Планшет власноручно вклав шагреневу шкіру між дві плити всемогутнього преса і, сповнений тієї впевненості, якої надав науковий світогляд, швидко крутнув ручку балансира.
— Лягайте всі, а то повбиває! — несподівано крикнув Шпіггальтер і сам кинувся додолу.
В майстерні пронизливо засвистіло. Вода, що була в машині, прорвала чавун, ринула зі страшною силою, але, на щастя, попала в старе горно, перекинула його, покотила, скрутила гвинтом, як ото смерч обвивається круг якогось будинку й несе його геть.