— Що з тобою? Чому ти плачеш? — спитав стурбовано Сільвер.
— Та нічого, — прошепотіла вона, — я й сама не знаю.
А потім, ніби мимоволі, крізь сльози:
— Ох, я нещасна! Мені ще не було й десяти років, як у мене кидали камінням, а тепер до мене ставляться, як до останньої тварюки. Жюстен мав слушність, прилюдно паплюжачи мене. Те, що ми з тобою робимо, Сільвере, це гріх.
Молодий хлопець був вражений, він обійняв її, намагаючись якось утішити.
— Я ж люблю тебе, — шепотів він, — я твій брат. Що ж тут грішного? Ми поцілувались, бо нам було холодно. Ми ж цілувалися щовечора, коли прощалися.
— Е! Зовсім не так, як оце нині, — сказала вона ледве чутно. — Не треба більше робити цього, бачиш, це, мабуть, гріх, бо мені стало дуже ніяково. Тепер люди почнуть сміятися з мене, а я й не насмілюся захищати себе, бо вони ж мають слушність.
Молодий чоловік мовчав, не знаходячи слів, щоб заспокоїти розтривожену уяву цієї тринадцятилітньої дівчинки, тремтячої і наляканої першим любовним поцілунком. Він притулив її ніжно до своїх грудей, бо відчував, що заспокоїть її, коли повернеться до теплої люботи обіймів. Але Мієта випручнулася.
— Знаєш що, ходімо звідси, ходімо геть звідси! Я не можу вернутися до Пласана; дядько поб'є мене, і все місто тикатиме на мене пальцями…
Нараз її огорнув розпач:
— Ні, я якась проклята, я не дозволю тобі кинути тітку Діду, щоб іти зі мною! Покинь мене десь на битій дорозі!
— Мієто! Мієто! — заблагав Сільвер. — Не кажи так.
— Ні, ні, я звільню тебе! Будь-бо розсудливий. Мене вигнали, мов ту паскуду. Коли ми вернемося укупі, тобі доведеться щодня битися через мене. Ні, я не хочу!
Молодий чоловік знову міцно поцілував її в уста, шепочучи:
— Ти будеш мені дружиною, й ніхто не насмілиться ображати тебе.
— О, благаю тебе, — сказала вона з слабим криком, — не цілуй мене так, не обіймай мене так. Мені боляче.
Потім, помовчавши, вона додала:
— Ти сам знаєш, що я не можу бути тобі за жінку. Ми ще надто молоді. Доведеться чекати, а я тим часом помру з сорому. Дарма ти обурюєшся, все одно тобі доведеться кинути мене де-небудь.
Тут Сільвер не витримав і заридав тим сухим чоловічим плачем, що шматує серце. Мієта злякалася; бідний хлопець увесь тремтів у її обіймах, і вона цілувала його обличчя, забуваючи, що поцілунки обпалюють губи. Вона сама винна. Вона — дурненька — не могла виносити жагучої насолоди його пестощів. Чому це їй стало так сумно, коли Сільвер поцілував її так, як ще не цілував ніколи? І вона тулила його до своїх грудей, наче просила в нього вибачення за те, що засмутила його. Вони плакали, стискуючи одне одного тремтячими руками, і від їхніх сліз темна груднева ніч здавалася ще похмуріша. А десь далеко дзвони безупинно бовкали далі…
— Краще вмерти, — вимовив Сільвер серед плачу, — краще вмерти!
— Годі-бо плакати, пробач мені, — лепетала Мієта, — я ж бо міцна, я зроблю все, чого ти тільки забажаєш.
Молодий чоловік витер сльози.
— Ти правду кажеш, — вимовив він. — Ми не можемо повернутися до Пласана. Але ще рано вдаватися в тугу. Коли ми переможемо, я візьму тітку Діду і всі ми поїдемо далеко-далеко. А коли не переможемо…
Він зупинився.
— А коли не переможемо?.. — перепитала Мієта.
— Тоді хай буде воля божа, — провадив далі Сільвер, притишивши голос. — Мене, без сумніву, не буде серед живих, ти втішиш бідну стару. Так буде краще…
— Правда, — прошепотіла дівчина, — краще вже вмерти.
Відчувши це бажання смерті, вони щільніше притулилися одне до одного. Мієта вирішила вмерти разом з Сільвером. Він казав тільки про себе, але вона відчувала, що він з радістю візьме її з собою в домовину. Вони там кохалися б краще, ніж під сонцем. Тітка Діда теж умре і приєднається до них. Це прагнення розкішної насолоди було в Мієти ніби передчуттям, і розпачливі голоси журних дзвонів, здавалося, обіцяли їм, що небо незабаром уволить їхнє бажання. "Вмерти, вмерти!" — дзвони повторювали це слово все дужче й дужче, і закохані віддалися цьому заклику з темряви; їм здавалося, що вони западають в останній сон, непробудну дрімоту, приспані теплом обіймів, палкістю вуст, що знову злилися.
Мієта вже не відсувалася від Сільвера. Вона сама припала вустами до його вуст, а він мовчки палко шукав тієї радості, тих пестощів, що їхнього болю Мієта спочатку не могла виносити.
Думка про близьку смерть схвилювала її; не соромлячись, вона тулилася до свого любого і, здавалося, бажала, перш ніж лягти в домовину, випити до дна ці всі втіхи, що їх вона ледве встигла доторкнутися вустами; здавалося, вона сердиться, що не може зразу пізнати всю їхню болісну, незнану люботу. Мієта вгадувала, що за поцілунком ховається ще щось, і це невідоме лякало і водночас вабило її пробуджені почуття, і вона вся віддалася тим почуттям. Вона ладна була благати Сільвера з безсоромною наївністю незайманиць розідрати останню завісу. А він, збожеволівши від пестощів, сповнений безмежного щастя, знесилений, не хотів нічого більшого, нібито навіть не вірив, що є якась інша насолода.
Коли Мієті зайнявся вже дух і коли вона почула, що слабіє вже жагуча радість перших обіймів, вона пробурмотіла:
— Я не хочу вмирати, поки ти мене не любитимеш по-справжньому. Я хочу, щоб ти любив мене ще дужче…
Їй бракувало слів не через те, що вона почувала сором, а через те, що не знала, чого бажає. Вона вся тремтіла з жагучого хвилювання й безмежної жадоби щастя. Не розуміючи, що з нею, вона в своїй наївності ладна була тупати ногами з нетерплячки, як дитина, котрій не дають якоїсь цяцьки.
— Я люблю тебе! Люблю тебе! — безупинно повторював знесилений Сільвер.
Мієта хитнула головою: неправда, він щось ховає од неї. Таємний інстинкт здорової натури казав їй про закон продовження життя, що панує в природі, і вона зрікалася померти, не зазнавши його влади; і цей бунт крові й нервів проти смерті наївно виявлявся в трепеті гарячих рук, у безладному белькоті і благанні.
Потім, заспокоївшись, вона поклала голову на плече молодого чоловіка й примовкла. Схилившись над нею, він цілував її довгими поцілунками. А вона тішилась ними, ніби шукала в них розгадки таємної приваби. Вона вслухалася в себе, відчуваючи, як трепет прокочується по жилах, питаючи себе, чи така любов, така пристрасть. Втома опанувала нею, й вона солодко заснула, не перестаючи й уві сні відчувати Сільверові пестощі. Він загорнув її в велику червону керею і сам прикрився полою. Їм уже не було холодно. Почувши рівне дихання Мієти, Сільвер зрозумів, що вона спить, і зрадів на думку, що після відпочинку вони зможуть бадьоро продовжувати свій шлях. Він про себе вирішив, що дасть їй поспати з годину. Небо все ще було темне. Тільки на сході біла смуга вістувала близький ранок. Певне, ззаду був сосновий ліс, бо молодий чоловік чув музику збудження його під першим подихом зорі. А жалібне бовкання дзвонів вібрувало далі в повітрі; воно тремтіло, вколисуючи Мієту, як і тоді, коли її хвилювала лихоманка пристрасті.