— О, ти й співати вмієш? — обернувся на ходу хлопець.
— Я? Співаю? — Марія сміється.— То тобі вчулося, Дьомо!
...Дівчина в човні пісню заводить, А моряк чує — серденько мре...
— Стоп! — Дьома зупинивсь.— Олені!
— Де? — Марія підбігла, притулилась плечем до хлопця.— Де ти їх набачив, Дьомо?
— Он під отією смужкою очеретів...
— Ага, бачу, бачу!
На далекому згірку, ледь помітні під очеретами, стояли, застигши мальовничою групкою, олені: олень з оленицею і оленятком. Певне, вискочили з гущавини на простір, побачили перед собою велике червоне світило, що вже лежало на самій траві, і так застигли у подиві очима до нього...
— Гіллястий — то олень, а без гілок — то олениця...
— Це та сама, Дьомо? Ота, що — пам'ятаєш? — облетіла тоді одним духом весь острів?
— Може, й та...
— І вже з оленятком!
— Сімейка,— невесело пожартував Дьома і, все дужче відчуваючи на собі пругке тепло Маріїного плеча, злегка обійняв її рукою за стан. Дівчина не відсахнулась, наче боялась найменшим рухом сполохати далеких оленів.
— Стоять, як на картині... Чим не ідеал, Маріє, твого майбутнього родинного щастя?
— Воно й тобі личило б...
— Ех, мені... Мені, Маріє, не світить...
Сказав ніби жартома, одначе і якісь інші, гіркі нотки покривджено забриніли йому в голосі.
— Чому не світить? Таке, Дьомо, кожному світить — тільки забажай...
— Тільки забажати? — недовірливо перепитав Дьома, і дівчина відчула, як дебела рука його, мовби вза-бутті, поволі стискає, пригортає її до себе.
— Дьомо, ти що? — звела вона в щирому подиві очі на хлопця.
Дьома не відповів. Мовби захмелівши раптом, з болісно перекошеним обличчям згріб її своїми ручищами і гнув, пригортав до себе в якомусь несамовитому відчаї.
— Ти збожеволів, ДьомоИ
— Маріє! Маріє!..—-шепотів він у нестямі, насуваючись на дівчину обличчям, як сліпий.— Доки ти мене мучитимеш!.. З тим ти не так... той, мабуть, цілував уже сьогодні...
Вигнувшись, напружившись з усіх сил, дівчина нарешті випорснула з-під Дьоминих рук. Розтріпана, задихана, відскочила вбік, стала, поправляючи волосся. Лице їй пашіло щирим гнівом.
— Цілував, ну то й що? — викрикнула вона, почуваючи, що Вовиків поцілунок ще й досі горить їй на вустах.— Цілував і цілуватиме.
Дьома закрив обличчя руками.
— А ти не лізь,— уже спокійніше промовила дівчина.— Скажи спасибі, що туфлем оцим не дістала: явився б на маяк міченим!
Не було вже оленів на далекому горбку, наче й не стояли вони там ніколи. Чи шугнули в очерет, чи майнули десь по острову оглядати своє дивовижне степове царство, водночас і просторе, і замкнуте звідусіль непереходимою морською блакиттю. Може, тільки в найсуворіші зими (боїться таких зим директор заповідника), коли мороз скує море, вирвуться олені на велику волю, подадуться навпростець через море, куди очі стоять: чи в Крим, чи на Кубань...
Доведеться, може, тоді й Марії добуватися до милого по льоду через замерзле море: без криголама Вовик на маяк не проб'ється!
...Знову йшли стежкою. Тепер Марія шуміла спідничкою попереду, а Дьома, опустивши свої широкі плечі, понуро плентався за нею.
Гасне степ. Спадає спека. Тиша навколо. Тільки море перепліскується вічним своїм плескотом і двоє крокують стежкою, наче одне тікає від іншого.
Коли вони підходили до маяка, знайомий вогник угорі вже світився.
VIII
Спочатку Марія, обурена вчинком Дьоми, збиралася розповісти про це маячанам, але, уявивши, скільки насмішок посипалось би на бідолашного олімпійця за незграбне його женихання, вирішила перемовчати. Досить з нього, що й так упіймав облизня, для чого завдавати хлопцеві ще нових мук? Та й за віщо, зрештою? За отой нестримний вибух хай грубої, стихійної, але щирої пристрасті? Ні, краще змовчати, хай це залишиться між ними.
Так і жили після цього: зовні, на роботі — мовби близькі, а насправді — дальші зараз одне від одного, ніж будь-коли.
Дьома більше не тривожив дівчину своїм нерозді-леним, загнаним вглиб почуттям. Став серйозним, замкнувся в собі і тільки ще впертіше, з якимось похмурим натхненням тягав по всьому берегу свої гирі, вибехку-ючи ними величезні ями в піску.
Від боцманші, звісно, не приховалося, що між Дьо-мою і Марією пробігла якась кішка, одначе на її прискіпування дочка тільки здивовано знизувала плечима:
— Звідки ви взяли, мамо? Яка кішка? Та між нами не те що кішка, хай олень з оленихою проскочать, і то не посварять.
Євдокія Пилипівна нічого не розуміла. Почувала, що молодята виходять з-під її нагляду, проте зарадити нічим не могла: не знаєш, з якого боку до них і зайти...
Марія тепер лягала і вставала з думкою про нього, про свого далекого капітана. Не балувала доля дівчину частими зустрічами з милим. Тільки й бачила його, що в морі, коли "Боцман Лелека" іноді проходив мимо на Керч. Щоправда, бачити Вовика на відстані для Марії, здається, було не менш принадним, аніж зблизька. Пропливаючи стороною, далеко в морі, він, юний її капітан, був для неї якимось особливо звабливим, недосяжним, повитим чарівною таємничістю. Вже було в ньому повною повністю все, що хотілось би дівчині бачити, вже пропливав перед нею такий, яким щоразу його малювала на самоті щедра дівоча уява... Мов довгожданий витязь, з'являвся з моря на сяючому своєму паруснику і знову зникав за морською далеччю в ореолі її власних дівочих мрій.
Одного разу Марії вдалося відпроситися в батька на материк. Назбиралося всяких господарських справ, треба було когось посилати з ними в райцентр, і боцман, хоча й не без скрипу, змушений був дати дівчині візу на виїзд. Доки й у море не відплила, все боялася Марія, що батько передумає і заверне її назад, здогадавшись, що не так справи, як жагуча надія на побачення невідступно жене її в далекий порт.
Добувалась на материк рибальським парусником. Вітер був попутний, білий напнутий парус летів уперед з легкістю птиці, і Марія почувала все більше хвилювання.
Містечко швидко наближалося, виростало на очах. Он видно вже порт, корпуси рибзаводу, елеватор... Вище, здіймаючись терасами, блищать на сонці рибальські мазанки, темніють акації міського парку, а на самім узвишші, обернута лицем до моря, красується школа-десятирічка, біліє колонами, мов грецький Парфенон... Там училась Марія, зовсім ніби недавно вийшла звідти з атестатом зрілості у життя, як і оці молоді хлопці-рибалки, що повертаються на берег притомлені, мовчазні після безсонної ночі... Ще наче вчора безтурботно гасали по шкільному подвір'ю та смикали Марію за кісники, а зараз повиростали, упевнено розгорнули свій високий, трудовий, напнутий вітром парус...