— А тут — щось схоже на уривок рахунка з готелю. Він дуже зацікавив мене.
— Нічого там немає. Я вже його бачив, — сказав Лестрейд. — "4 жовтня. Кімната — 8 ш., сніданок — 2 ш. 6 п., коктейль — 1 ш., другий сніданок — 2 ш. 6 п., склянка хересу — 8 п.". Нічого цікавого.
— Для вас — цілком можливо. Але саме це має найбільшу вагу. Щодо записки, то вона теж має значення, принаймні ініціали. Тож я ще раз вітаю вас.
— Годі марнувати час, — мовив Лестрейд, — мені треба працювати, а не сидіти біля каміна з усілякими теоріями. До побачення, містере Холмсе; подивимось, хто першим докопається до дна в цій справі. — Він зібрав принесену одежу, запхав її до саквояжа й попрямував до дверей.
— Ще одне слово, Лестрейде, — поволі промовив Холмс, коли його суперник уже виходив. — Я можу відкрити вам справжній розв’язок цієї справи. Леді Сент-Саймон — це міф. Такої особи нема й ніколи не було.
Лестрейд озирнувся і з сумом поглянув на мого друга. Тоді обернувся до мене, тричі постукав пальцем по лобі, промовисто похитав головою й вибіг.
Тільки-но за ним зачинилися двері, як Холмс підхопивсь і вдяг своє пальто.
— В тому, що цей чолов’яга говорив про працю, є дещиця правди, — зауважив він. — Тож, Ватсоне, я мушу ненадовго залишити вас наодинці з вашими газетами.
Було о пів на шосту, коли Шерлок Холмс пішов, але я недовго сидів сам, бо менш ніж за годину надійшов посильний з величезною коробкою. Разом із хлопцем, що прийшов укупі з ним, вони розпакували її, й на мій великий подив на нашому скромному обідньому столі з’явилася розкішна холодна вечеря. Тут були пара вальдшнепів, фазан, паштет з гусячої печінки й кілька вкритих павутинням пляшок старого вина. Розставивши всі ці смаковини, мої відвідувачі зникли, мов джини з казок "Тисячі й однієї ночі"[85], сказавши тільки, що за все заплачено й наказано занести на цю адресу.
Близько дев’ятої години до кімнати бадьоро ступив Шерлок Холмс. Обличчя його було поважне, але в очах мерехтіли вогники, з яких видно було, що він не помилився в своїх здогадах.
— То вечеря вже на столі! — мовив він, потираючи руки.
— Ви чекаєте на гостей? Вони приготували стіл на п’ять осіб.
— Так. Я гадаю, що в нас може зібратися товариство, — сказав він. — Дивно, що лорда Сент-Саймона досі немає... Ага! Здається, я чую його кроки на сходах.
Це справді був наш вранішній відвідувач — він швидко увійшов до кімнати, ще дужче розгойдуючи на шнурочку свій лорнет; шляхетне його обличчя виглядало вельми збентеженим.
— То мій посильний застав вас удома? — запитав Холмс.
— Так, але мушу зізнатися, що зміст листа надміру приголомшив мене. Чи маєте ви докази того, про що писали?
— Якнайвагоміші.
Лорд Сент-Саймон упав у крісло й провів рукою по чолу.
— Що скаже герцог, — пробурмотів він, — коли почує, що вихідця з його родини було так принижено?
— Але ж це звичайнісінький випадок. Я ніяк не можу погодитися з тим, що тут є щось принизливе.
— То ви дивитеся на ці речі з іншого погляду.
— Я не бачу тут нічиєї вини. Здається мені, що ця леді навряд чи могла вчинити інакше, хоч і діяла надто рішуче. Але в неї немає матері, їй не було з ким порадитися в таку хвилину.
— Це образа, сер, прилюдна образа, — сказав лорд Сент-Саймон, тарабанячи пальцями по столу.
— Але ви мусите зважити на те виняткове становище, до якого потрапила ця бідолашна дівчина.
— Я ні на що не зважатиму. Я просто в гніві, бо зі мною повелися безчесно.
— Здається, чути дзвінок, — мовив Холмс. — Так, чиїсь кроки за дверима... Якщо я не в змозі переконати вас, лорде Сент-Саймоне, поставитися до цієї справи поблажливіше, то я запросив адвоката, якому це, може, вдасться краще. — Він одчинив двері й пропустив до кімнати жінку й чоловіка.
— Лорде Сент-Саймоне, — сказав він, — дозвольте відрекомендувати вам містера й місіс Френсіс Гай Маултон. Із місіс Маултон ви, напевно, вже знайомі.
Побачивши нових гостей, наш клієнт підхопився з місця, випростався, втупив очі в підлогу й засунув руку за борт сурдута, виявляючи цим ображену гідність. Леді підбігла до нього й подала руку, але він уперто не зводив на неї очей. Так було навіть краще для нього, якщо він хотів залишитися непохитним: навряд чи хто-небудь зміг би встояти перед її сповненим благання обличчям.
— Ви гніваєтеся, Роберте? — сказала вона. — Що ж, я розумію, ви не можете не гніватися.
— Прошу вас, не виправдовуйтесь, — із гіркотою відповів лорд Сент-Саймон.
— Так, так, я знаю, я винна, мені треба було переговорити з вами, перш ніж піти, але я наче збожеволіла з тієї миті, коли побачила Френка. Я вже не відала, що чиню, що говорю. Дивно, як я не знепритомніла перед вівтарем!
— Може, місіс Маултон, ми з другом залишимо вас, поки ви все пояснюватимете лордові Сент-Саймону?
— Якщо дозволите мені сказати свою думку, — зауважив незнайомий джентльмен, — то годі вже критися. Щодо мене, то я волів би, щоб уся Європа й Америка почули правду.
Це був невисокий, кремезний, засмаглий чоловік із виразним обличчям і рвучкими рухами.
— Гаразд, тоді я розповім усе, як було, — сказала леді. — Ми з Френком познайомилися 1881 року на копальні Мак-Квайра, біля Скелястих гір, де тато мав ділянку. Згодом ми заручилися; але батько одного разу натрапив на золотоносну жилу й розбагатів, а ділянка бідолахи Френка все біднішала й нарешті зовсім зубожіла. Чим більше багатів тато, тим біднішим ставав Френк; зрештою тато й чути не схотів про наші заручини й повіз мене до Фриско[86]. Але Френк не відступав — він поїхав за мною, й ми знову почали зустрічатися без татового відома. Якби тато довідався, він дуже лютував би, тож ми вирішили все самі. Френк сказав, що поїде звідси й повернеться до мене лише тоді, коли матиме такі самі гроші, як тато. А я пообіцяла, що чекатиму його до останку й не одружуся ні з ким, поки він живий. "Якщо так, то повінчаємось одразу ж, — сказав він, — я буду певнішим у тобі, а чоловіком твоїм стану, коли повернуся". Отак ми вирішили: він усе влаштував як слід, священик повінчав нас, і Френк поїхав шукати щастя, а я повернулася до тата.
Невдовзі я почула, що Френк у Монтані; потім він поїхав до Аризони, а наступну звістку про нього я дістала вже з Нью-Мексико. Після того в газеті з’явилася довга розповідь про напади індіанців-апачів на золоті копальні, й серед убитих було ім’я мого Френка. Я знепритомніла й кілька місяців по тому була хвора. Тато думав, що в мене лихоманка, й водив мене по всіх лікарях Фриско. Більш я не чула жодного слова про Френка й була певна, що він помер. Тоді до Фриско приїхав лорд Сент-Саймон, а потім ми з татом виїхали до Лондона. Було призначено весілля, й тато був дуже задоволений. Але я увесь цей час відчувала, що жоден чоловік на землі не може посісти в моєму серці того місця, яке я віддала своєму бідолашному Френкові.