оману цього гаданого відродження, але його інстинкт не помиляється, бо він ніколи не відчував до Аннети ані найменшого хвилюючого бажання.
Однак графиня сказала, що він ревнує її дочку до маркіза. Чи це правда? Він знову суворо перевірив своє сумління й зробив висновок, що справді трохи ревнує її. А що врешті дивного в цьому? Хіба не ревнуємо ми раз у раз чоловіка, що залицяється до будь-якої жінки? Хіба не почуваємо на вулиці, в ресторані або в театрі незбагненну ворожість до добродія, що проходить чи виходить об руку з вродливою дівчиною? Кожен володар жінки — суперник. Це ситий самець, це переможець, якому заздрять інші самці. До того ж, якщо він, — і це цілком природно, — почуває до Аннети симпатію, трохи надмірну через кохання до матері, то ж чи не природно почувати зародки тваринної ненависті до її майбутнього чоловіка? Проте це гидке почуття неважко приборкати.
Однак десь глибоко в душі у Бертена зачаївся біль, невдоволення самим собою і графинею. Чи не заважатиме їхнім щоденним зустрічам та підозра, яку він почуватиме з її боку? Чи не доведеться йому тепер із старанною втомливою увагою пильнувати кожне своє слово, кожен рух, кожен погляд у поводженні з дівчиною, бо все, хоч би що він зробив та сказав, здаватиметься матері підозрілим.
Він похмуро увійшов до кімнати й почав курити цигарку за цигаркою — роздратовано, з поривчастістю людини, що псує десять сірників на запал. Марно спробував він працювати. Здавалось, його рука, очі й розум одвикли від малювання, ніби забули його, ніби ніколи не знали й не займались цією роботою. Він взявся докінчити почате маленьке полотно — сліпий співець на розі вулиці,— але дивився на нього з такою непоборною байдужістю, з такою безсилістю продовжувати працю, що сів із палітрою в руці й забув про нього, не зводячи, проте, з малюнка пильного й невидющого погляду.
Потім зненацька його схопила нестерпна гарячкова досада, що час посувається так повільно, що хвилинам немає кінця. Чим зайнятися до обіду, — а обідати він піде до клубу, — якщо працювати він не може?
Думка про вулицю заздалегідь його стомлювала, нагонила огиду до тротуарів, перехожих, карет та крамниць, а думка зробити сьогодні візити, бодай візит, викликала раптову ненависть до всіх людей, що він їх знав.
То що ж йому в такому разі робити? Тинятися по майстерні, раз у раз поглядаючи на стрілку годинника, що посунеться ще на кілька секунд? О, як часто міряв він її кроками — від дверей до етажерки, заставленої дрібничками! В години запалу, піднесення, пориву натхненної й легкої творчості це ходіння туди й сюди по великій, звеселілій та зігрітій працею кімнаті було для нього чарівним відпочинком: але в години безсилля й нудьги — в ті прикрі години, коли ніщо не здавалось йому вартим зусилля та руху, — це була огидна прогулянка в’язня по камері. Як би заснути тсоч на годину, отут, на дивані? Та ні, віц не засне, він буде перевертатися з боку на бік до розпачу. Звідки ж узялася ця несподівана журба? Він подумав: "Я стаю страшенно нервовим, якщо через усяку дрібницю впадаю у такий відчай". s
Тоді він надумав Wrara. "Легенда віків" лежала на залізному стільці, куди н поклала Аннета. Бертен розгорнув книжку, прочитав дві сторінки віршів і не зрозумів їх. Так, не зрозумів, ніби вони були написані чужою мовою. Він розсердився, почав знову читати, аби переконатися, що справді не може збагнути змісту. "Ну, — сказав він собі,— я, здається, з глузду з’їхав". Аж тут раптом з натхнення йому сяйнуло, куди подіти ті дві години, що залишились до обіду. Він звелів приготувати ванну і лежав у ній розніжений та заспокоєний теплою водою доти, аж поки лакей, принісши білизну, вивів його з напівдрімоти. І він подався до клубу, де зібрались уже всі його приятелі.
Бертена зустріли розкритими обіймами та вигуками, бо вже кілька днів не бачили його.
— Яз села приїхав, — сказав він.
Усі, крім пейзажиста Мальдана, почували до сільської природи глибоку зневагу. Рокдіан та Ланда, щоправда, їздили туди полювати, але в лісах та полях вони раділи тільки тоді, коли бачили, як від їхніх пострілів падають, мов пір’їнки, фазани, перепілки та куріпки або як п’ять-шість разів перевернеться, немов клоун, підстрелений кролик, щоразу світячи білою цятшю на хвості. Якщо не враховувати тих осінніх і зимових розваг, то село наганяло на Бертенових приятелів нудьгу. Рокдіан казав: "Волію молодих дівчаток, а не молодий горошок".
Обід минув, як завжди, галасливо й весело, точилися суперечки, в яких нічого несподіваного не було. Щоб розбуркатись, Бертен багато говорив. Він усіх розважав, проте, випивши каву й зігравши партію на більярді з банкіром Ліверді, вийшов, поблукав трохи між вулицями Мадлен
і Тебу, тричі проминув театр "Водевіль", міркуючи, чи не зайти туди, мало не найняв візника до іподрому, але передумав і подався до нового цирку, потім зненацька круто повернув назад без причин і мети, попростував до бульвару Мальзерб і уповільнив крок, наближаючись до будинку графині де Гійруа. "Певно, вона здивується, що я ввечері знову прийшов", — думав він. Однак заспокоївся, гадаючи: нічого дивного не буде в тому, що він удруге провідає її.
Графиня була сама з Аннетою в малій вітальні — обидві плели ту саму ковдру для бідних.
Побачивши його, вона тільки сказала:
— О, це ви, друже?
— Так, я турбувався, хотів вас бачити. Як ви себе почуваєте?
— Дякую, досить добре.
І, трохи помовчавши, спитала з підкресленою цікавістю:
— А ви?
Він невимушено засміявся й відповів:
— О, чудово, просто чудово. Ваші страхи не мали жодних підстав.
Вона підвела очі від плетива й кинула на нього палкий погляд благання та сумніву.
— Щира правда, — сказав він.
— Тим краще, — відгукнулася вона з трохи силуваною усмішкою.
Він сів, і вперше в цьому домі його охопила непоборна нудьга, якийсь параліч думок, ще більш повний, ніж той, який він почував удень біля полотна.
— Продовжуй, дитино, це йому не заважатиме, — мовила графиня до Аннети.
— А що вона робила? — спитав він.
— Вивчала одну фантазію.
Аннета підвелася й сіла до рояля. Він мимоволі провів дівчину очима, як завжди робив, вважаючи її гарненькою. Але, відчувши на собі погляд матері, зненацька повернув голову в другий бік, немов шукаючи щось у темному кутку вітальні.