— Ні, мавко,— батько тоді давав мені більше грошей на утримання, ніж було треба.
— Невже ж? — дивувалася мавка.— Отже, бачиш: він такий неуступливий був пізніше, як ти виступив з гімназії, тому, що ти знищив, як йому здавалось, його честолюбність і його усю надію, не тому, що через тебе він мав грошову втрату. Коли ж ти цілком несподівано матуру здав, яка страшенна зміна сталася з тим чоловіком! Ти пригадуєш, Іване, що твій батько сказав тобі, коли хотів у дзвони дзвонити?
— Так, мавко, батько висловив тоді таку цікаву думку: "Я не вмію сказати, яка радість і коптентність мені груди розпирає. Для того хай те все, що в моїм серці діється, за мене дзвони скажуть".
— Так, Іване. Ці слова твойого батька вияснюють якнайкраще силу та оригінальність його вдачі. Так само празник, який він справив. Отже, в цілості про твого батька слід сказати ось що: людина, котра навіть рідній дитині скаже: "Коли ти схибив мету, то гинь!"
Коли ж його дитина мету осягнула, тоді цей жорстокий батько з радості сам став дитиною! Знаєш, Іване, мене тому зацікавила вдача твого батька, що — ану вгадай, чому?..
— Тому,— сказав Іван,— що якби не безоглядність мого батька, то тепер я працював би на ріллі, і ми обоє були би собі цілком незнані.
— Так, Іване. А тепер Кость Єгомость. Ах, яка це оригінальна постать! Яка стихія таланту неосвідомленого генія! Іване, я дивуюся, чому український народ, такий чисельно великий, такий душевно й тілесно здоровий і такий геніально талановитий, не має своєї власної держави і уже сотками літ свою здорову й сильну шию гне в ярмі неволі? Що це за причина? Можна собі з'ясувати політичну залежність поляків.
Це народ, якого географічне положення дуже некорисне. Крім того, поляки численно заслабі межи двома могутніми сусідами, німцями та москалями. Але того всього не можна сказати про нас, українців. Адже вони мають бодай із найважнішого боку природну границю: Карпати, Чорне море, Кавказ. Отже, як пояснити вікову політичну неволю українського народу?
Іван відповів:
— Причини політичної залежності українського народу слід шукати у його душевному роздвоєнні.
— Як це зрозуміти? — цікавилася мавка.
— Душевне роздвоєння треба так розуміти, що на витворення української національної вдачі у збірнім понятті склалися дві душі: геройська і невільнича душа.
Чому прапредки українців були в силі здобути для свойого політичного життя найбагатшу, медом і молоком текучу землю в Європі? Знаємо з історії, що, почавши від мандрівки народів за посідання пізнішої української землі боролися найрізнородніші племена, як гуни, болгари, авари, мадяри, печеніги, половці і другі. Чому ж тільки прапредки українців здобули буйну українську землю? Відкіля взялася у них сила прогнати з України інші могутні племена або знищити їх або зукраїнщити? Очевидно, тому тільки, що прапредки українців визначалися душевними і фізичними прикметами, якими в тінь поставили всі другі племена. Значить, удачу українських прапредків мусила знаменувати одчайдушна відвага, почуття племінної єдності, спільного ідеалу і боротьби за нього і погорда смерті та життя у боротьбі. Всі ті прикмети разом утворили цю геройську душу, завдяки котрій прапредки українців стали панами на найбагатшій землі в Європі і заснували могутню Київську державу. Геройську душу витворили предки українців і зберегли її в собі доти, доки мусили в багнах, пісках та мочарищах боротись важко за щоденний прожиток. За те потомки тих геройських предків не потребували на багатій українській землі, здобутій для них батьками, так тяжко боротись за існування, як їхні прапредки, бо буйна земля від них не вимагала вкладу усієї сили. Наслідком того ослабла в українських потомках первісна енергія батьків і їхня зачіпна й відпорна сила. А тому, що земельна самовистачальність кожного українського потомка витворила почуття особистої відмеженості від сусіда й окремішності, ослабло, затерлося, а то й затратилося почуття племінної й народної спільності і змагання до єдиної спільної мети. Значить, наслідком багатства славного українського чорнозему витворилася у потомків геройських батьків слаба, шкідлива, зіндивідуалізована, затомізована душа, котра не була вже в силі вдержати Київської держави й підлягла татарам, хоча предки дали собі раду і з більшими ворогами. Це й була ця друга, невільнича душа, що собою наверствувала первісну геройську душу предків. Ця невільнича душа потомків повстала наслідком багатства українського чорнозему, котрий у визначній частині увіссав у себе, усмоктав, поглинув первісну тверду, завзяту, геройську душу прапредків на підставі ось якого біологічного закону: чим бідніша земля, яку народ замешкує, тим більша його життєва енергія й державнотворча сила. І навпаки: чим багатіша хліборобськими засобами земля, тим слабша життєва й державно-творча сила народу.
— Відкіля такий закон? — дивувалася мавка.
— Я так думаю,— сказав Іван і говорив далі: — Цей закон я висновую з таких явищ: народи, що живуть на бідних, мочаристих, піскових, скелистих землях, як, наприклад, фінляндці, скандинавці, німці, давні греки і римляни, створили самостійні держави і вміли або вміють їх боронити та розвивати. А знов не тільки українці, але, наприклад, інди, яких земля така буйна й багата, як Україна, теж утратили свою державну самостійність.
— Як же ж це, Іване? З того виходило би, що доля українського народу безнадійна.
— Ні, мавко. Не забудьмо, що багатство, буйність і краса української природи створили теж незвичайно цінні скарби української душі, а саме: глибокопоетичну українську вдачу, яка дала світові найкращу народну поезію з найкращими мелодіями. Далі: українська мова своєю гармонійною красою звуків, м’якістю та рівночасно енергією вислову, своїм мелодійним повноголосом та милозвучністю перевищує під деяким оглядом навіть найкращу мову в Європі: італійську.
— Так, це правда, я сама це зауважила,— потакувала мавка.
Іван докінчував свої думки ось як:
— Держава — річ практичної організації. А що український народ визначається глибокопоетичною вдачею, то практичного, життєвого змислу в нього обмаль. І це теж причина, крім ізгаданих, чому український народ по утраті незалежності ще досі не здобув своєї давньої держави.