Після обіду, коли добре випогодилось, Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити з собою і ту фотографію, де його перескакує Сіроманець: Сіроманця там було видно "на всі сто".
— Поробиш ці дні і за мене,— сказав Чепіжний жінці.— Я довго не буду. Туди і назад. Як спитає Олександр Степанович, де я, скажеш — поїхав у райцентр з зубами.
Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялась на сонці досхочу. Весело і тепло було шпакам. Шпаки підвели в небо від щастя заплющені очі і співали так, що аж ноги під ними тремтіли, І земля співала, як шпак. Над озером обнімалися шиями коні. Блакитними квітами розцвіли більші і менші калюжі. Ліс, так той наче поклав собі руку на серце і тихо благословляв журавлине крило над собою в осяянім небі, і мураху з підтягнутим за зиму животом, і свою лісову стежину, що просихала в Сашка на очах. Сашко став роззуватися.
— Ти що? — спитала Галя Грушецька.
— Погасаю босяка.— І Сашко, нагнувши шию, побіг наввипередки зі своєю тінню. Коли Сашкова тінь налітала на клапті снігу — вона голубіла, налітала на попелясте торішнє листя — темніла. Отак позмагавшись зі своєю темно-голубою тінню, Сашко підбіг до Галі Грушецької і захекано запитав її:
— А ти знаєш, ким я буду?
— Ким?
— А лісником!
Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір’я і так і сидів на мотоциклі, не злазив. Побачивши господаря, Геракл відразу звалував від хати світ за очі — на город. Сидів Чепіжний довго, і грязюка на плащі стала підсихати навпроти сонця, взялася синюватим туманом, наче Чепіжний горів.
— То що, дядьку? — спитав Сашко.— Здрастуйте.
— Іди-но сюди.
Сашко підійшов.
Чепіжний витяг з-за пазухи кольорове фото:
— Дивись. Він?
На Сашка глянув Сіроманець. Біля нього стояв Андрійко Лях і льотчики.
— Він, дядьку, він. Сіроманець. А поправився як! Ще більший став. Ну, то й що?
— Війна триватиме,— похмуро прокричав Чепіжний.
— Як триватиме? Не оддають?
— Втік і від них Сіроманець! На цьому тижні втік. Добре людьми сказано — скільки вовка не годуй... А годували ж його там як, а як дивились за ним! За малою дитиною так не дивляться — втік! Сказав: привет, свободная стіхія,—і втік.
— То що ж ви тепер думаєте робити?
— Почнеться другий тайм. Боротьба триватиме. Хто кого.
— А якщо, дядьку, він вас?
— Тоді чорт зі мною. Тоді мені гріш ціна, як і оцим моїм вилупкам! — Чепіжний підійшов до клітки.— Пламенний привіт від Сіроманця! Як нащот росту вгору? На місці? Молодці... Батько вдома? — спитав Чепіжний.
— Батько в полі. Буде він сьогодні вас лаяти.
— За віщо?
— А гній-то на поле ви розвезли?
— А жінка моя де? От біда! — Чепіжний закотив мотоцикла в сарай, замкнув і побіг на ферму.
"Втік! Втік! Тепер він прийде до мене неодмінно! Але ж тут Чепіжний зі своїм "другим таймом", будь він неладен! — думав Сашко.— Треба порадитись з татом: як тато скаже, так і буде".
Але Сіроманець не прийшов. І місяць, і другий. На вулики в садах облетів і поприлипав вишневий цвіт, розцвіли на городах маки, і літо стало обома ногами на свій поріг.
Сашко здавав екзамени. Вставав раненько, йшов купатися, приходив, сідав за підручники, потім одягав нові штани, білу сорочку, галстук, ішов до школи, здавав екзамен, ішов зі школи, і от одного разу... Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з малими вушками на великій голові, з великими димчастими незрячими очима.
— Здрастуй... — самими губами сказав йому Сашко.
Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи.
Сашко обійняв його за шию, але в цю мить вовк відскочив від Сашка в ліщинник. Сашко оглянувся; стежкою від школи бігла Галя Грушецька.
— П’ять! — гукала вона.— Все п’ять! А де ти дівся?
— Та я тут оце думаю, чи стою... чи що...— промимрив Сашко.— П’ять — то добре, у мене з цим ділом, правда, слабувато. Ти, Галю, йди додому, я ще повернуся до школи.
— Щось забув?
— Та забув... гачки під партою забув. Слухай, у тебе батько лікар?
— Ветеринар, то й що?
— Я знаю, він по вівцях та по телятах... А по очах він уміє?
— По чиїх очах?
Сашко зважився:
— От коли б твоєму татові я привів сліпого вовка — він би його вилікував?
— Вовка?
— Так.
— Сліпого?
— Так.
— Із казки?
— Ну. З оцього-о нашого лісу. Сіроманця.
— Ти сказився,— прошепотіла Галя Грушецька.
— Сіроманцю, Сіроманцю, йди сюди, не бійся. Зі мною Галя Грушецька. Йди сюди, Сіроманчику...
Галя Грушецька як стояла, так і сіла: з ліщини вийшов Сіроманець.
— Галю, встань і не тремти! — наказав Сашко.— Це Сіроманець. Він мій друг. Він сліпий. Він давно вже осліп, ще до того, як ускочив до Чепіжного у яму. Сіроманця треба вилікувати, аби він прозрів. Тато твій зможе?
— Аби-то я знала...— швидко заговорила Галя Грушецька,— Взимку приводили до батька сліпого бичка...
— І що?
— Так і відвели,..
— Тоді діло пропаще,— сказав Сашко,— Ти розумієш, аби Сіроманець був зрячим, то він би пішов у краї, де вовків люблять, А сліпим він не знає, куди іти, от він і вештається під рушницею Чепіжного і таких, як Чепіжний... Будемо щось думати.
Ввесь вечір у верболозі біля озера Сашко з білого алюмінієвого дроту плів Сіроманцеві намордник. Галя Грушецька циганською голкою з дратвою до нашийника з їхнього теляти пришивала Сашків пасок для повідка.
— Може, я там забарюся,— тихо казав Сашко,— ну, скільки я там можу пробути? Ну, від сили три дні, подивлюсь, як там що, мені аби його пристроїти, але, може, я там забарюся, то ти вже прийди до моїх батьків і розкажи все чисто, як є.
— Не заблудишся?
— Дорогу я знаю. З батьком не раз бував.
— А харчі на дорогу?
— Добре, що ти нагадала.
— Я тобі приготую,
— І мені, і вовкові. Тільки не вари манної каші, ми з вовком її не любимо,— засміявся Сашко.— Прив’яжеш харчі ось до цієї гілки, щоб собаки вночі не вкрали.
Вдосвіта Сашко потихеньку вийшов з дому. На столі в його кімнатці біліла записка:
"Тату і мамо, мене не буде кілька днів. З шафи я взяв 50 карбованців.
Сашко".
Низький туман застелив город. З городу над картоплями стирчали самі лише мокрі макові голови.
На леваді стало холодніше, а туман вищим: якраз Сашкові по шию. Тепер над туманом мокрою маківкою пливла Сашкова голова.