Ворушить вітер думку в голові,
А вічний біль сухі вуста скривив —
Шука він молодість...
Гукає наречену...
Пішло усе, неначе в темінь дим,—
Пропало все: пропала думка сиза,
Літа і молодість, любов і міць залізна,
Усе-усе...
А він шляху шукає, і нема його туди.
І цілий день, і цілу ніч, і знов:
"Ось тут воно,
Ось тута!.."
Та гей, було колись, та гей, було давно...
Пустило сльози соняшне вікно,
Та то ж не сонце — птах розкутий!
V
Подарували церкву мужикам
Із ласки царської — шануйте і молітесь.
То ласка дивна — хитра і тонка,
Та відсахнулися від неї, наче від штика,
І сиві старці, і маленькі діти.
Мовляв, за ласку дякуємо ми
І навіть дуже при такій нагоді,
Але... звільніте від ції чуми,
Своїм богам молітеся самі,
А з нас вже — годі...
Ви чули, бачили?.. Візьміть же це добро,
Візьміть і однесіть віддайте Боже — Богу.
Хрестилися: "Навіки згинь, маро!.."
Стояла церква, ніби дивний гроб,
І, крім мерців, не бачила нікого.
Останній мрець блукає і мовчить,
Як тінь, іде по вівтарях свячених...
Вітри йому кадилять і піють...
Там поховав він молодість свою,
Там загубив прекрасну наречену.
VI
Не стерпіла громада й продала
Ту церкву десь купцям (здається, до Зінькова).
За церквою й печаль стара пішла —
Помандрувала тінь її з села,
Щоб десь
Присинебожитися знову.
Пустує місце, там шарлай росте
І роз'їдає вітер на пилини щебінь...
Читають сови там вночі письмо Святе...
А люд не знає — чи забуть, чи згадувать про те.
Мабуть...
Не треба.
VII
Данило зник — пропав, як сизий дим.
Та не пропала слава рамаянна ,
Хороша слава. Думи і пісні
По велетню, по любому, по нім,
Рокочуть струни смілого Бояна:
"Гей, був юнак,
Та й був юнак такий!
Та й клекотав орел обпльованої черні.
Вплітали діти пісню у вінки
І зберігали пам'ять про діла батьків,
Про смілого раба,
Про славну наречену.
VIII
Шуміли в струнах соняшних дуби,
Шуміли ступарі над срібною рікою:
Перетовкли дні муки і журби.
Перетовкли важкий хомут рабів,—
Перетовчуть усе
Залізною рукою...
Затих далеко грім одних побід
І оселилась в серці радість і надія:
Уперше раб свої лани засіяв...
Тривала радість буйна черні ції,
Тривала...
Аж до нових бід.
IX
Як довго це — ви знаєте самі,
Бо ж для людей оцих було
не дошукатись раю
На цій землі. Для них, немов на сміх,
Споконвіків, запряжена в ярмі,
Біда біду бідою поганяє...
І радість та — метелик двох хвилин:
Родивсь і вмер, барвистий та несталий.
Хоч не вмирала віра у прекрасний день —
Росла разом із кількістю людей,
Росла... й не раз
У крові потопала
Та у гірких.
Бо ж це кумедний світ:
Тут без закону і комар не писне,
Не то людина. Хто схотів, той тиснув
І мордував
Та на смерть, не на живіт.
Було:
Один працює — другий ходить слідом,
Одні біжать — а інші зверху їдуть,
Та ще й співають: мудрі та живі...
І не дізнатися найменшому й повік,
Хто поцілує, а хто в око свисне.
Ніяк не розбереш — де друзі, де чужі,—
Бо хто біжить — так до кінця біжить,
А хто ухоркує — так до отказу хорка.
Отак, як бачите...
А все ж, як не кажіть,—
Благословенний той, хто вигадав махорку!
Нелегко змовчати про те, що бачив, чув,
І я тримаюсь, міцно серце зборкав,
Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу,-
Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,
І не зіб'юсь ніде в словах...
Благословен, хто вигадав махорку!
Спаде, мов сон, мов хмара степова,
Обступить душу, і не вийти з диму грому...
Неначе нянька, колисає і співа,
Десь сивим мохом болі накрива
Гірка й "рачительна" махорка "Наркомпрому".
Х
Та все пропало. Немов і не було.
Ідуть літа, мов тінь за перезвою,
Старі руїни пилом занесло
І місце заросло травою.
І тільки, кажуть, інколи вночі,
Як упаде на землю темна-темна
Як вітер над пустелею ячить —
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
Це так вночі, коли чорніє синь...
А вдень буяють гори, дивлячись на луки,
Тече ріка в далеку голубінь,
А їм однаково — чи сонце, чи хмарінь,
Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука...
І тільки дуб старий — свідок людських болінь
Безсило охкає, розкидуючи руки.
З'єднавши обрії, то давній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелю, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким...
Горбаті гості в соняшній країні,
Під тягарем барвистим і важким,
Нерозвантажені лежать уже віки,
Потомлено
Припавши
На коліна...
* * *
Волає ріг далеких пастухів.
Літають голуби над сивою габою.
А з-під гори — зрина крилатий спів
І котиться,
і кличе за собою...
То пісня мужня, сміла і гучна:
Видать, вродилася у новий день ця доня.
І радісно, що радісна вона,
Що кличе і сміється...
Що сьогоднє
Від учорашнього одходить почало.
Щасливий той, хто нині ще уп'ється
Любов'ю й вірою й поб'є на щастя скло!..
А пісня, ніби райдуги крило,
Нависла аж за обрії...
На серці
Цвіте надія,
в хатах і в гаях,
І легша праця рабська та щоденна
Благословенна молодість твоя
І віра в новий день
Благословенна!
* * *
……………………………………………..
Десь там —
В чаду і гаморі —
я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею...
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!.. Галас... Грім і бій...
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить,
нам не молить ні в кого —
Тримайсь. Тягни!
До сонця!
Д'горі! Д'горі, краю мій!