[II. ALLEGRO GIOCOSO. GRAVE. RISOLUTO]
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед <кринишного> < узлісся кринишного> кринишного
узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють, клюють — не доклюються,
і солодко співають, сон розказують.
А сонце <вже> скрізь у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти <і> трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
1 мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 Всеблаженний!
1 Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігав, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелика й комашку дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін < округлий > із-за тополь
покличе пустинь на обідню,
і Бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою,
мовчки...
І спиниться Сковорода
1 Напроти цього рядка олівцем дописано:
"заводу панського бриніння".— Ред.
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що гість отця Іустина
до храму невхожий.
І гірко стане на душі,
замість гармонії пійдуть зітхання,
і <думи тяжкії > тяжкі думи поженуть
у поле, на край світу...
Поле, поле!
яке воно кругле!
яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає <—поле!>.
Отут,
тут справжній ключ до душі —
< пізнай > познай себе самого.
1 Колос зігнувся і дивиться в землю —
< пізнай > познай себе самого.
<Стелиться Дніпр у тінь,> Дніпро у тінь пославсь, а повен
перебігу —
познай себе самого.
2 Небо в тисячі люстер перехмарюється —
< пізнай > познай себе самого.
<Величні простори за Дніпром—>
Одно і те ж старого городища сум —
пізнай себе самого
І понад гречкою бриніння бджіл
<в бриніння бджіл,
гудка бриніння <в> на панському заводі>
<як> <а під лісом отари,—>
а ще отари понад лісом —
і Києва далекого торжественність нагорна
усе, усе в природі каже:
< пізнай > познай себе самого <, познай >.
І знову сповнюється миру
Напроти цього місця дописано олівцем:
"<Се єсть> Се ж бо єсть:
бренне, текуче і безкінечне
<се ж бо єсть>, немов фігурний триугол <Піфагора>,
в якому і три, і два, й один <одне і те ж>
одно і те ж".— Ред.
душа Сковороди,
і, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починав славить світ,
Того, Хто в світ його послав
і < пізнавать > познавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка,
з маслиною в дзьобу:
мир, мир душі твоїй,— сказав Всевишній,
мир.
І слухає Сковорода цю відповідь,
нової пісні < зачинає > починає —
очі заплющені,
хитається в ритм.
Подяка Богові за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетрудним,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
єднай свою хисткую волю
з волею Творця.
Подяка Богові за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,
в землю.
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась !.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
Напроти на берегах дописано олівцем:
"Чернець,— подумала,— <не> а не чернець!
безвусий, безбородий
<мов стрижений >
дудка не проста",— Ред.
— Маріє!., ти?..
— Е ні, <мене> зовуть Маринкою.
Л почім ви мене знаєте?
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв,
і брав її за руку, і дивився,
довго-довго.
Такії ж очі були
у його учениці, у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість, і красу,
і повнолітній голос...1
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв.
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить.
— Чиї вівці пасе—
Хіба це пе 'днаково чиї < ? >
Колись я думала, що можна жить, працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли —
а все <лиш> панові, <бодай йому...> бодай йому
не дихать!
<...Ще> більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
А <ваші> ці ченці —
о господи, пройти й у церкву не дадуть.
Та що й казать...
Помовчала Маринка,
й день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
і звідти
1 Напроти дописано олівцем і викреслено: "такії очі і в друга
його Ковалинського".— Ред.
ціляли в блиск розколотого неба,
<регочучи... ворчливо...>
< блискочучи в Дніпрі > <одбившись в Дніпрі >
в Дніпрі одбившись.
У кучу вівці збились
<й> немов із холоду
ягнятко на руки полізло.
— А вам, напевне, весело живеться, що ви все граєте?
Я бачила й учора вас...
А брат мій у повстанцях — та й зразу схаменулась.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
< Сковорода>
Сковорода — на бистрі ноги встав,
хотів її догнати,
< хотів > обнять, потішить,
<заспокоїть,> утерти сльози недитячі,
та тут <повз його>
повз нього 1
Повз нього < блискуча >
карета,
закрившись курявою, на Київ покуріла
<на Київ>
і довго пан <у> із вікна дивився,
який то <там чернець > юродивий
<мов доганяв > очима доганяє його, а мо' й
словами.
Простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву, щастя,
бурі серця великого
говорить не дають.
"Напевно весело живеться..."
Ніколи блискавка отак не била <в дерево >, не палила,
як <оці слова > душу його
<в душу його> <оці> ці слова.
Справді.
1 На звороті аркуша під зірочкою дописано наступні 14 рядків
(до "Напевно, весело живеться...").— Ред.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить,
щоб мир знайти <і> й спокій,
і бога щасливого < від [чути] у> в собі відчути,
у < природі > натурі,
бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
гармонію душі? —
А бог один,
і може там якраз,
де ту гармонію розбито.
І як я смів подумать,
що вже зробив щось для людей,
коли безвинні ллються сльози кругом, кругом,
а я од них тікаю!
< Противні мені приятелі, в яких я жив>
Чи ж друзі <ж> були мої друзі, в яких я жив,
< Гидка мені> чи справжня була моя проповідь,
яку я підносив.
<Бо шляхта то була,> Шляхту, шляхту бачив я, а не народі
<Бо просвіщ[ав] панство> Панство просвіщав, а не голоту!
У ній,
лише у цій останній,
я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,
мир є справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
<Ти чуєш, Дніпре,
за всіх!>
Мінялася його душа,
як і природа.
Надходив вітер з вітерками < вітер >.
Пішов, хоч не хотів із поля йти <із поля>
<—вітер з вітерками—>
< пісок > закрутився пісок
<— розвіявсь — >
і з вітерками вітер
< вітер >
і на одній нозі пісок за яром закрутився.
< — і з вітерками вітер — >
І думав дорогою:
шляхту бачив я...
І думав дорогою:
гармонія неіз'яснима
<у всьому сві[ті]>
налився всесвіт повноти <і сам себе>
<але чого ж і>
і споглядає <сам себе> сам себе.
Але й <в ньому> його <якась лінія> <якась воля>
< чиясь лінія > <мов> на два пересікає лінія:
на світ вгорі і світ внизу
і другий завжди рабство.
Чи ж друзі були мої друзі [?]
І на одній нозі пісок за яром закрутився,
і вперше усумнивсь Сковорода,
і вперше < іншими очима глянув > очима іншими поглянув
на небо, на землю, на себе.
Хмара ще <далі> ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж здавалось
ціляла в брязк розтріснутого неба,
< одплеснувшись >
потріскуючи у Дніпрі...
Але за цим <по тихогрізному мовчанню >
такий орган гримів і грав простором-хором понад хором —
аж земля під низом стугоніла, трепещучи...
Дививсь Сковорода і думав:
а се ж бо єсть вже інший <триугол> триугол:
земля, огонь, вода.
Земля, що правди прагне, права,
огонь, цей гнів, що сам рождається
з землі в задуху, в спеку, у туман.
Також вода, <що як> душа людини,
<що все одсвічує не тільки радістю >
<А все ж бо інший триугол >