Але ось у далекому кінці залу мелькнула синя хустка.
— Дай руку, — наказав Володимир Петрович. — Тут треба пильнувати, бо…
Він не договорив, міцно взяв Дениска за руку, і, обминаючи верстати, вони рушили до синьої хустки.
Дениско не одразу впізнав Зірчину маму. Вона була у блакитному халаті й великих димчатих окулярах.
— Ой, Вовчику, — стрепенулася вона, побачивши їх. — Я тебе даремно потурбувала. Вибачай! Все вже в порядку. Привіт, Дениску!
Вона так спокійно, між іншим привіталася з ним, мовби сподівалася, що він прийде сюди, на завод.
— А що сталося? — спитав Володимир Петрович
— Розумієш, Парамон розладнався, зациклився, і я нічого не могла зробити.
— Парамон — це отой робот, що знімає зараз деталь з верстата, — показав Денискові Володимир Петрович. — Ми його так назвали.
Далі Зірчині батьки почали говорити зовсім незрозумілою для нього мовою, і Дениско перестав їх слухати. Затамувавши подих, він дивився, як працює Парамон.
Металевою суглобистою рукою з двома чіпкими залізними пальцями він обережно брав довгасту лискучу деталь з одного верстата, піднімав угору, переносив і точно вкладав у патрон другого верстата, який негайно починав її обробляти. А Парамон у цей час вертався до першого, виймав з дерев’яного ящика кострубату металеву заготовку і вкладав у верстат. На мить завмирав, чекаючи, поки верстат обробить заготовку, брав її і ніс до другого верстата, який уже обробив попередню деталь і яка вже автоматично вискочила з патрона і покотилася по жолобу у ящик.
Дениско не міг очей відвести від Парамона. На мить Денискові здалося, що він справді живий, отой Парамон. Недаремно йому дали людське ім’я. Денискові навіть здалося, що він зітхає, коли завмирає на мить, перепочиваючи.
— Молодець! — вигукнув раптом Володимир Петрович, рвучко обняв і поцілував дружину. Потім кинув погляд на Дениска і знітився.
— Та вона у нас просто геній, Дениску! Наш професор Сікорський і то б не виявив помилку так швидко.
— Припини, чуєш! Перестань! — нахмурила брови Зірчина мама.
— Ну, все, все! Більше не буду!
— Їдь уже додому. Відпочинь трохи. А то он як попідводило під очима. Всю ніч не спав.
— Єсть, товаришу генерал! Ото тільки подивимося ще трошки з Дениском на робиків і поїдемо.
Вони втрьох поволі пішли цехом.
— Завод зараз переходить на гнучке автоматизоване виробництво, яке має здатність швидко перебудовуватись з одного виду продукції на інший… — почав Володимир Петрович, але Зірчина мати його перебила:
— Ну що ти говориш?! Як на виробничій нараді. Що це тобі… інженер з вищою освітою? Це другокласник. Як наша Зірка. Правда?
— Правда, — сказав і почервонів Дениско ("Як наша Зірка!").
— Ну, зараз другокласники — ого-го! — усміхнувся Володимир Петрович. — Правда?
— Правда, — кивнув Дениско (не міг же він не підтримати Зірчиного тата).
— Не треба йому нічого пояснювати. Він і так усе розуміє. По-своєму. По-дитячому. Що це розумні машини. І щоб їх зрозуміти, треба вчитись, вчитись і вчитись. Бо якщо машини випередять людину, буде погано. Правда?
— Правда, — втретє сказав Дениско. І згадав Парамона…
— Ох! — зітхнула Зірчина мама. — Де там наша Зірка? Я так за нею скучила!
— А я, думаєш, ні! — вигукнув Зірчин тато.
Дениско перехопив їхні погляди і знову почервонів…
По дорозі додому Володимир Петрович сказав:
— Галина Семенівна — таки молодець. Працювати з роботами дуже непроста річ. Деякі робітники іноді відключають роботів і самі починають працювати за них. "Душа не приймає", кажуть. Психологічна несумісність, як твердять психологи. Раніше талант… вроджені здібності вимагалися лише від людей так званих творчих, гуманітарних професій — артистів, музикантів, педагогів… А тепер, коли почалася роботизація виробництва…
Володимир Петрович не вмів-таки говорити з дітьми. Мова його була доросла і складна.
"А симпатичні все-таки вони — Гнатюки, — подумав Дениско. — Дід Кирило підхвалює свою дружину Марію Іванівну, а його онук Володимир Петрович — свою, Зірчину маму. Добре, якби всі так робили… Ніхто б не сварився, не розлучався, не кидав би дітей…"
12. ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ ПОВЕРХІВ
А життя тим часом ішло своїм звичаєм…
Поступово Дениско познайомився з усіма мешканцями квартири номер сім. Тобто не так у буквальному розумінні слова познайомився, як з Марією Іванівною і дідом Кирилом, а просто всіх знав і з усіма вітався. Дід Кирило і Марія Іванівна були, так би мовити, найстарше покоління Гнатюків. їхній син Петро Кирилович (Зірчин дідусь) зовсім був не схожий на дідуся. Стрункий, молодцюватий, любив їздити на велосипеді. Дениско часто бачив, як він, наспівуючи щось, виводив з під’їзду велосипед і їхав на роботу. На завод, де він працював токарем вищого розряду. Це він тоді захистив Дениска під час його сутички з Піратом.
Ще менше була схожа на бабу Зірчина бабуся Світлана Василівна, гарна кучерява блондинка з голубими очима. Вона працювала інженером зеленого будівництва, тобто організації по озелененню міста, що висаджує на вулицях дерева, розбиває сквери, парки і сади. На роботу вона ходила пішки. Бо це було зовсім близько — три квартали від дому.
А от Зірчині батьки їздили на роботу машиною, жовтеньким "Запорожцем". Бо працювали далеко, у центрі міста…
— Оце родина! — захоплено говорила Денискова мати. — Тут тобі й робітничий клас — Петро Кирилович, і технічна інтелігенція— Галина Семенівна, і наука — Володимир Петрович, і освіта — Марія Іванівна, і трудове селянство — Кирило Стратонович…
Виявляється, дід Кирило був Стратонович.
Дениско цілком поділяв мамине захоплення сусідами. Але все-таки йому не давали спокою оті таємниці: і "Цілком секретно", і Дід Мороз, від якого вони так загадково чогось відмовлялися…
Та раптом, неждано-негадано для Дениска, його рідна мама стала співучасницею ще однієї з таємниць.
У п’ятницю ввечері, повертаючись знадвору додому, Дениско зайшов у під’їзд і побачив, що біля поштових скриньок стоять його мама і Світлана Василівна, ота несхожа на бабусю кучерява блондинка з голубими очима.
Вони про щось розмовляли.
— Абсолютно згодна! — сказала мама. — Ви прекрасно придумали. Це треба зробити так, щоб було несподівано для всіх. Бо інакше…