— А Зірка вам хто? Онука? — спитав Дениско, трохи прийшовши до тями.
— Бери вище! Правнучка. Отак!
Очі діда Кирила засяяли. Одразу стало видно, як ніжно він любить оту свою руденьку правнучку Зірку.
— Скажіть, а чого це до вас учора Дід Мороз приїздив? На "рафику"… — знову ж несподівано для себе спитав Дениско.
Дід Кирило і Марія Іванівна перезирнулися, і Дениско вловив розгубленість у їхніх поглядах.
— Дід Мороз?.. Гм… Кирюшо? — Марія Іванівна безпорадно подивилася на діда Кирила. Той знизав плечима:
— Гм… Не знаю… Тобі, Дениску, мабуть, здалося… Або, може, у якусь іншу квартиру…
— Ні… по-моєму… у вашу… — розгубився Дениско теж.
Він бачив, він відчував, що вони говорили неправду, і їм було незвично й важко це. Вони, мабуть, не любили, не вміли говорити неправду, але чогось мусили. Йому стало жалко їх.
— А може, я помиляюсь, — почервонів він. — Може, я справді помиляюсь. Вибачте, мені, мабуть, здалося.
— Ну, от бачиш, — полегшено зітхнула Марія Іванівна.
— То я піду… вибачте, — заквапився Дениско.
Яка ж то мука — бачити, як хороші симпатичні люди кажуть тобі неправду!
— То ти заходь, заходь, — бадьорим голосом сказав дід Кирило.
— Так, так, заходь, — повторила Марія Іванівна.
Дениско поспішив вийти на сходи.
"Ну, нащо, нащо я виліз із тими цукерками? Із тим запитанням про Діда Мороза? Чого я не зайшов, не спитав просто: "А де ваша Зірка?" Все було б нормально. А так… Що я тепер скажу мамі? Коли для хворої — це одне! А коли просто так — зовсім інше. Хто дав мені право…"
Дениско мучився і картав себе цілий день. Настрій у нього був препоганий. Гірше не придумаєш.
З острахом чекав він приходу мами.
Але мами — то незвичайний народ. Вони все розуміють з півслова. І коли Дениско, червоніючи й затинаючись, почав:
— Мамочко, ти пробач, ту коробку цукерок, що лежала в серванті, я… — мама не дала йому договорити:
— …Комусь подарував!.. От молодець! Спасибі тобі! А то вона так муляла мені очі. Ти ж знаєш… — Вона обняла й поцілувала сина. — Все гаразд. Не переживай.
Дениско не витримав і… заплакав.
Він же тільки перейшов у другий клас і ще не навчився стримувати сльози.
10. ПЕРЕДАЧА
Дениско знову піднімався швидкісним ліфтом на шістнадцятий поверх будинку номер п’ятнадцять по проспекту Вернадського.
І знову відчував у грудях тремтливий холодок — і від швидкого підйому і від хвилювання.
Мабуть, таки недарма лишила йому Зірка записку. Недарма. Не розигриш це, мабуть, а справді. Не могла Зірка сама цю справу зробити, бо відлітала у той вечір у Середню Азію. І тому попросила його.
Але що ж то за справа, яка вимагає допомоги від другокласників?
Дениско підійшов до дверей двісті десятої і натиснув на кнопку. Знову, як тоді, у квартирі задеренчав дзвінок.
І знову ніхто не відчинив.
Дениско натиснув і не відпускав кнопку. Дзвінок деренчав безперервно і якось жалібно, тривожно.
Тривога закралася у Денискове серце. А що, як… сталося нещастя? І той, хто у квартирі, не може відчинити. Мама розповідала колись про випадок, коли інвалідові Вітчизняної війни стало погано, а дома нікого не було. Довелося ламати двері. Добре, що він устиг подзвонити в лікарню по телефону. Ще трохи, і було б пізно.
А тут, може, нема телефону…
Дениско вирішив не відступати.
Він спершу стукав у двері кулаками. Потім притулився до дверей спиною і почав гатити п’ятами.
Відчинилися двері сусідньої квартири, визирнула жінка з немовлям на руках. За спідницю її трималася дівчинка років трьох, за нею стояв хлопчик років п’яти.
— Що таке? Чого ти? — спитала жінка. — Там нікого нема.
— А де? — підвів на жінку очі Дениско.
— Захворіла. В лікарню одвезли. А ти хто? Онук? Згадали нарешті! Безсовісні! — Жінка дивилася на Дениска з презирством. — Кинули немічну стару людину напризволяще. Теж іще — діти! Розмінялися, одселили і — пропадай, мамо! Живи як хочеш. Інша б до суду подала. А ця тільки образилася та й усе. Я б давно подзвонила, розшукала, присоромила, так не хоче ж ні адреси говорити, ні телефону. Нічого.
Дениско зіщулився під нищівним поглядом жінки.
— А… в якій вона лікарні? — ледь чутно пролепетав.
— Та в якій же! В районній нашій! Бач, уже три дні, а не знаєте навіть. Хоч би передачу однесли.
— А… що можна?
— Усе можна! В неї серце. От родичі! От родичі! — Жінка скрушно похитала головою.
Потім, мабуть, побачила, який розгублений Дениско і, стишивши голос, сказала:
— Ти пробач, хлопче, може, ти й не винен. Звичайно, дитина. Як тебе батьки настроюють, так ти і… Але, розумієш, накипіло. Якби не моє оце господарство, — вона по черзі поклала руку на голівки хлопчика й дівчинки, — я б сама… Ой, що я у дверях стою, тут же дме! Протяг! Застуджу дітей! Ану або заходь швидше, або…
— Ні, ні, я побіжу! — рвонувся Дениско.
— Перша терапія, п’ята палата! — встигла гукнути йому навздогін жінка перед тим, як зачинити двері.
Дениско біг додому. Щоки його палали.
Чому він не сказав, що він зовсім не онук тій нещасній жінці? Не встиг? Чи не захотів нічого пояснювати, бо це б вийшло довго і не дуже ймовірно? Хто його зна.
Не сказав та й усе. Тільки стояв і пік раків за чужу ганьбу.
Так, Зірка права. Тут справді потрібна допомога. Звичайно, треба розшукати родичів хворої. Мабуть, вони й не знають про те, що вона в лікарні. Але це довго. Це потім. А зараз — зібрати передачу.
Дениско, як вітер, влетів у квартиру й кинувся на кухню. Захлопав дверцятами кухонного гарнітуру. Плямкнув дверцятами холодильника. І спинився, розмірковуючи. Що ж передати? Ковбасу? Сир? Масло? Яєчка? Яблука? Хліб? Варення?.. Чи передають таке хворим?.. Яблука, звичайно, можна… Але…
Дениско почав згадувати, що мама приносила йому, як він лежав у маминій лікарні з фолікулярною ангіною. Приносила бульйончик у термосі, какао, морс… "Хворим дуже корисно тепле пиття", — говорила тоді мама.
Дениско глянув на термоси, що стояли на столі. То був його обід, який, як завжди, залишила йому мама. Улюблений Денисків курячий бульйон. Рисова каша. Курячі котлети. Пара печених яблук. Якраз те, що потрібно хворій. Краще не придумаєш.
А він… Що він — з голоду помре без обіду, чи що? Ковбаси з’їсть із хлібом, яблук погризе. Варення дві ложки. Го-го! Не пропаде! Мама лікар. Вона все зрозуміє. За цукерки ж не лаяла. Навпаки.