З цією сімейкою я познайомився зовсім несподівано. Одного разу я стояв під їхнім вікном і слухав, як вони грають. Старший син, Пиня-флейтист, хлопець років п'ятнадцяти, але босий, помітив мене, вийшов до мене і спитав, чи подобається мені їхня гра.
— Було б добре,— кажу я,— якби я грав отак хоча б через десять років!
— Ти можеш цього досягти,— каже мені Пиня і натякає, що за два карбованці на місяць його батько навчить мене грати, а як схочу, то й він згодний вчити мене.
— На якому інструменті,— запитує він,— ти б хотів грати? На скрипці?
— На скрипці!
— На скрипці? — каже він.— Можеш платити два з половиною карбованці на місяць? Чи й ти така голота, як я?
— Платити можу,— відповідаю я,— але цього не повинні знати ні тато, ні мама, ні вчитель.
— Крий боже! — каже він.— Кому цікаво роздзвонювати? Чи не знайдеться у тебе цигарки або тютюну на цигарку? Ні? Не куриш? То позич мені п'ятака, я сам собі куплю цигарок. Тільки не кажи нікому, бо батько не повинен знати, що я курю. А коли мати дізнається, що в мене гроші, вона їх просто відбере і купить бубликів на сніданок. Ходімо до хати, навіщо нам тут стояти?
4
Украй схвильований, відчуваючи, як калатає серце і тремтять ноги, я переступаю поріг цього маленького раю. Мій новий товариш Пиня відрекомендував мене своєму батькові:
— Хлопчик Шолом, синок багатія Нухима, має охоту вчитися на скрипці.
Нафтоле Безбородько підгорнув пейси, поправив комір, застебнув капоту і почав зі мною довгу розмову про гру взагалі і гру на скрипці зокрема. Дав мені зрозуміти, що скрипка — найкращий з усіх інструментів, старішого й кращого за скрипку немає нічого на світі. Справді, чому перед у грі завжди веде скрипка, а не тромбон чи флейта? Тому, що скрипка — мати всіх інструментів.
Так читав мені лекцію з музики Нафтоле Безбородько, розмахуючи при цьому руками і шморгаючи носом, а я стояв і, дивлячись йому в рота, жадібно ковтав його слова.
— Скрипка, розумієш ти,— вів далі Нафтоле Безбородько, очевидно, сам задоволений з лекції,— скрипка, розумієш, найстарший за всі інші інструмент. Перший скрипаль у світі був Тувал-Каїн чи Мафусаїл *, я вже не пам'ятаю добре,— ти мусиш краще знати, ти, певно, вчишся у хедері. Другий скрипаль — цар Давид *. Був ще один, третій, його звали Паганіні *, теж, мабуть, єврей. Всі відомі скрипалі на землі були євреї, наприклад, Стемпеню, Педо-цур. Про себе я вже не говорю. Кажуть, що я непогано граю на скрипці, та куди мені до Паганіні 1 Паганіні, оповідають, продав душу сатані за скрипку. Паганіні не любив грати перед багатими людьми, царями і панами, хоч вони ладні були його озолотити. Він волів грати перед бідними людьми в шинках, по селах або зовсім у лісах перед звірами і птахами. Ось який був скрипаль Паганіні... Гей, голото, нумо до інструментів!
Так гукнув Нафтоле Безбородько своїм дітям. Вони вмить зібрались і взялися кожний до свого інструмента. Сам Нафтоле підвівся, постукав смичком по столу, кинув гострий погляд на всіх разом і на кожного зокрема,— і вони заграли на своїх інструментах з такою силою, що я трохи не впав. Кожний намагався грати якнайгучніше. А більше за всіх мене приголомшив один малюк, на ім'я Хомик, сухорлявий хлопчисько з мокрим носиком і босими набряклими ноженятками. Хомик грав на дивовижному інструменті, схожому на торбу. Коли надути цей інструмент, він видає дивні звуки, що нагадують нявчання кішки, якій наступили на хвіст. Хомик відбивав босою ніжкою такт, дивився весь час на мене маленькими злодійкуватими оченятами і підморгував, немовби кажучи: "Еге ж, я добре дмухаю?" Проте більш за всіх орудував сам Нафтоле: він
грав, диригував, вимахував руками, рухав ногами, носом, очима і всім тілом, а коли, крий боже, хтось помилявся, скреготав зубами і люто кидав:
— Форте, паскуднику, форте! Фортіссімо! Такт, байстрюче, такт! Раз, два, три! Раз, два, три!..
5
Умовившись з Нафтолою Безбородьком платити за три уроки на тиждень по два карбованці щомісяця, я прошу його ще раз і ще раз, щоб це лишилося найсуворішою таємницею, а то я пропав. Він дає мені слово честі, що цього не знатиме і пташка в лісі.
— Ми такі люди,— каже мені Нафтоле гордо, поправ-ляючи комір,— що грошей не маємо, але совісті й чесності у нас більше, ніж у найбільшого багатія! Може, в тебе знайдеться кілька копійок?
Я вихоплюю з кишені карбованця і даю йому. Нафтоле бере в мене гроші двома пальцями, як професор, кличе "праматір Хаву", дивиться вбік і каже їй:
— Візьми, купиш що-небудь на сніданок.
"Прамати Хава" бере в нього карбованця обома руками і всіма пальцями, оглядає його з усіх боків і питає Нафтоле, що купити.
— Що хочеш,— відповідає він їй удавано байдуже,— купи кілька булок, два-три оселедці, сухої ковбаси, і цибулі не забудь, оцту й олії, ну, і ще там чарочку горілки...
Коли все з'явилося на столі, всі накинулись на їжу з таким апетитом, наче після довгого посту. Навіть і мене взяла хіть, і, коли вони запросили мене до столу, я не зміг відмовитися... Давно я не мав такої насолоди від їжі, як на тому бенкеті.
Після бенкету Безбородько моргнув команді, щоб узялися за інструменти, і мене знову вшанували музикою "його власної композиції". Цю "композицію" вони грали так оглушливо, що мені позакладало вуха, і я пішов звідти, наче п'яний, зовсім очманівши від цієї "композиції". Цілий День у хедері переді мною обертом ішли вчитель, учні і книжки, а в ушах, не вгаваючи, звучала "композиція". Вночі мені приснився Паганіні верхи на сатані, він торохнув мене скрипкою по голові,— і я прокинувся з криком, з головним болем і почав сипати словами, як із торби. Що саме я говорив, не знаю. Але моя старша сестра Песя розказувала мені потім, що я белькотав у гарячці без жодного зв'язку якісь дивні слова: "композиція", "Паганіні". І ще розповідала мені сестра, що в той час, коли я лежав хворий, до нас двічі приходив від Нафтоле-музиканта якийсь босий хлопчик довідатися, що я поробляю. Його прогнали й наказали, щоб ноги його тут більше не було...
— Чого ж приходив до тебе Нафтолин хлопчик? — допитується в мене сестра і мучить мене, щоб я їй всю правду сказав.