— Перев'язочного матеріялу! Швидко... так вашу мать! !
Він був такий переляканий, що аж руки йому трусилися.
— А того сукиного сина бий, бий ще! "Тяжко-хворий" з наганом у руці витягся струнко
і винувато, тихо сказав:
— Та він уже . .. готовий, не підведеться.
— А? — чи то здивовано, чи знову злякано сказав начтабору і хотів щось додати, але в цей момент уже підбіг лікпом з бинтами. Степан Петрович, одвернувшись від трупа брата, похитуючись, пішов назустріч лікпомові. Промивка ран показала, що вони були в два поверхи, від двох рядів зубів і не суцільні, з проділами.
— Щастя, що зубів уже не мав... — співчутливо пробурмотів лікпом у брудно-білому халаті, стоячи над задертим догори обличчям Степана Петровича, що сидів на сусідньому порожньому ліжку.
Коли перев'язку було зроблено і голову високого гостя замотано бинтом, він трудно підвівся й пішов із палати. Начтабору й лікпом обережно вели його під руки й на обличчях їхніх був виразний страх: що тепер буде їм, кого з них буде передягнено в арештантський бушлат і засаджено за ґрати, а кого, може, просто розстріляно?
На двір табору вже спали присмерки, і вікна бараків тьмяно зажовтіли як ряд гнилих зубів на обличчі мулата. Падав ріденький сивий сніг, сивий, як голова Марка, того самого Марка, у якого колись ...
Степан Петрович перед ґанком контори зупинився й тихо сказав начтабору:
— Я сьогодні вертатись не можу. Скажіть шоферові, що ми тут будемо ночувати. Ви нас примістите?
— Та розуміється, ви не можете сьогодні їхати. А завтра, як усе буде благополучно, ви собі поїдете.
Авто стояло збоку, але шофера не видно було. Начтабору крикнув комусь убік, щоб знайшли шофера, а сам з лікпомом повів товариша з Москви до свого, кабінету. Там з нього ніжно стягли хутро, яке поштиво повісили біля дверей, а його поклали на широку канапу, підклавши під голову подушку. Степан Петрович витяг ноги й заплющив очі. На щоці ріжучим болем кричали рани, а в ухах, в усій істоті лютим вереском кричав голос Марка. Але тремтіння, яке стояло весь час подорожі й було аж до цього вереску, дивним чином зникло...
Розділ 3
Щоб товариш із Москви після такого струсу міг заснути тієї ночі, начтабору вмовив його взяти невеличку дозу вероналю. Справді, біль у щоці через пів години почав стихати, і Степан Петрович спустився на дно темного, глибокого колодязя сну.
Виринув він із нього тільки на ранок. Голова й усе тіло були такі важкі, наче справді тримали на собі величезну вагу криниці. А разом з тим виринув і біль на лиці, хоча, правда, трохи заглушений. І в той же момент, як Степан Петрович виринув на поверхню свідомости, все вчорашнє зразу ожило. І то до такої міри, що він схопився з канапи і, не вдягаючись, босоніж побіг до хутра й засунув руку в ту кишеню, в яку він поклав листа Марка. Але листа в ній не було! Це була та, та сама кишеня, він твердо пам'ятав, що поклав правою рукою в ліву внутрішню кишеню хутра.
Степан Петрович гарячково кинувся шукати по інших, по зверхніх кишенях. Але не було й там. Тоді він іще з більшою хапливістю знайшов внутрішню кишеню з правого боку і хоча знав, що в ній листа не буде, засзшув у неї руку. На дні її намацав згорток паперу. Іваненко швидко витяг його. Це був лист Марка. Але складений був згорток не так, не такою тугою, збитою, круглою руркою, якою він учора поклав до кишені, а плескуватим пакетом. Отже не в тій кишені, не так складений, не так перев'язаний. Хтось його чіпав, значить? !
Степан Петрович сів на канапу і блідо, стомлено посміхнувся: ну, розуміється, чіпав, як же інакше1 могло бути? Щоб начальник каторги міг випустити з своєї установи листа писаного одним із злочинців і переданого людині з волі, хоч би й членові державної охорони, не перевіривши його змісту, не зробивши копії з нього? Розуміється, начтабору повинен був це зробити, це був його обов'язок, як був обов'язок Іваненка по приїзді зараз же передати листа своєму начальству.
Але читати сам листа він не міг, — і голова була тупа та важка, і біль нив у щоці, і, головне, чогось не хотілось читати його тут. Не тут, тільки не тут!
Він помалу вдягся і глянув у сіре вікно: за ним повільно, але діловито, розмірено летіла з неба на землю армія пухнастих сніжинок.
Температура в товариша з Москви була ледь-ледь вища за нормальну, перев'язка ранок пройшла добре, і товариш начтабору та лікпом згодились пустити його виїхати зараз же по сніданку. Про вчорашню сцену в лікарні ніхто мови не здіймав. Тільки, збираючись уже йти до авта, добре насадивши шапку на забинтовану половину голови й тримаючи валізочку в руці, Степан Петрович раптом хмуро звернувся до начтабору:
— Ну, як же хворий: очуняв?
Начтабору злякано перезирнувся з лікпомом і тихо відповів:
— Хворий, товаришу, помер. І зараз же поспішив додати:
— Він од хвилювання помер. Занадто хвилювався. І дуже хворий був. А що собі він таке дозволив з вами, так він уже був не при своїм розумі, він уже й до вас був, так би мовити, психічно-хворий. Вини тут, я думаю, товаришу, нічиєї немає.
Степан Петрович нічого не сказав, якийсь час постояв, дивлячись у підлогу, потім тихо пішов із хати. Начтабору й лікпом, тривожно перезирнувшись, пішли за ним.
* * *
До самої Москви Степан Петрович листа з кишені не виймав. На занепокоєні запитання шофера, що побачив у нього перев'язану голову, він, слабо посміхаючись своїми широкими, такими звичайно соковитими, а тепер пошерхлими, устами, відповів, що посковзнувшись упав лицем на камінь і розбив собі вилицю. В літаку він або тупо дивився перед себе, або дрімав, але листа все не виймав.
Прибув він додому увечорі, коли вся родина збиралась розходитись — хто до кіна, хто на партійне зібрання, хто на роботу. Поява голови її в такому стані всіх перелякала, але Степан Петрович, зробивши ще перед порогом свого помешкання напруження волі, натяг на себе веселий, трошки гумористичний вигляд і поспішив заспокоїти їх:
— Не падайте непритомними, це ще не від атомної бомби.
— А що ж це, а що ж це, ради Бога ? !
— Посковзнувся на снігу, упав на камінь лицем і трошки цюкнув патрет. їжею мене не лікуйте, я прекрасно полікувався в дорозі. От тільки трішки втомився, а тому зараз же ляжу спати. А ви спокійно йдіть, куди зібрались.