Дражнять його "німцем". Хлопець здригається, зіщулюється, аж меншає під ударами слів.
— Німець! Фріц!
По обличчю його порскає жалісливий переляк, ноги самі підкошуються.
— Яйки, млеко єсть?—дражнять його хлоп'яки — найжорстокіше плем'я на світі.
І запобігливість, і ненависть розцвітає між. лишаями веснянок, і таке лице в нього гаряче, і такий зір пекучий, що осьось все пойметься димом.
— Дойч!
Його скрізь переслідують оці вигуки, дошкульні, як батоги. І біля кого б він не проходив, а голова втягнута в плечі, ніби Алик заздалегідь сподівається на зневагу. Мабуть, він так і не зміг до неї звикнути, не зміг збайдужіти, і щоразу переживає її заново, і душа в нього кровоточить кожної хвилини.
Алик живе із своєю матір'ю і тіткою на пагорбі за глиняниками. Мати працює в колгоспі й нічим не відрізняється од усіх жінок. Вона непоказна, тиха, весною і влітку ходить босоніж, а взувається тоді, коли осіння земля стає дуже холодною. На посиденьки чи по гостях не ходить. З своєю старшою сестрою живе мирно, хоча й, сказати, у них немає можливості посваритись: сестри дуже мовчазні, хатньої тиші ніколи не колотять словами. Обидві вони незаміжні, обидві люблять Алика.
— Німець! Фріц!
В таку мить він аж припиняє ходу, немов перед цим земля його несла — і зненацька зупинилась. Його сколошканий зір бігає по дітлахах, з якими він ніколи не грається. У відповідь він не кидається образливими прізвиськами, хоча, безумовно, знає їх. Вбирає голову в плечі — і вже йде прискорено,— проте не тікає.
Сестра віддається за Ілька Чмира. Ількові і наші родичі посходилися з навколишніх сіл, поприносили з собою у вузликах, у горшках та в макітрах різного харчу, а хто спромігся — то й весільні гостинці. Мабуть, сестру не впізнають усі люди, не тільки ми, її молодші брати,— така вона гарна од зворушення, така сором'язливо-ніжна. Її обличчя схоже на дві великі пелюстки барвінку, а очі — на дві меткі вивірки, іцо метушаться в затишку брів, як під гілками дерева в лісі. На неї дивляться всі, і в світлі людських поглядів вона здається аж прозорою.
— То віддасте її за Ілька? —питають у нас гості.
Мнемося, знічуємося, відвертаємось і відповідаємо нехотя:
— Не віддамо!..
Гості регочуть і радять:
— Правте великий викуп, щоб забрати її не могли.
У садку під яблунями стоять столи. Сонце блищить на бляшаних гудзиках гімнастьорок, на начищених медалях, на протезах, на вичовганих милицях. Сонце зазирає в очі, а спробуй ти заглянути йому в очі! Усі — немов помолодшали, немов з пліч поскидали ганебно-важку ношу; усі такі знайомі — й наче вперше бачені: аж не віриться, що радість з людини робить іншу людину. Й таке знеможливе в своїй чарівливості почуття огортає всього, що вже й сам ти — якийсь новий незнаний собі недавно, і вже не сидиш, а пливеш, і вже не ходиш, а перепурхуєш.
Чоловіки пригадують війну. Колись інше їхні розповіді залишали б у душі чорний слід, а зараз вони — не ранять свідомості, вони легкі, безболісні, шарудять, як сухе листя,— і щезають, з сухим щебетом зникають звуки. Наче й не було нічого, наче то все переповідки з чужих вуст, а завжди було тільки оце весілля, вишиті рушники на столі, голуба річка весільних пісень — через село. А сонце ллє проміння на медалі, на протези, на милиці...
— То віддасте сестру за Ілька?
— Не віддамо!
— Нехай все життя у дівках сидить?
— Хай сидить!
— Ой, дивіться, хлопці, чи погодиться вона?!
Не погодиться? Не погодиться залишитись із нами, з матір'ю? Як же вона осмілиться? Невже їй хтось миліший і дорожчий?
— Погодиться!
— А може, викуп? Скільки ви хочете?
— Тисячу тисяч!
А потім ішли в сільраду розписуватись. Строкатий людський чагарник сунув, колющачись та розростаючись, по шляху, обіч якого все ще стриміли металеві скелети спалених страхіть. Для дітей найшлась підвода, запряжена однокінь, і всі по черзі поганяли карого коня батогом з весільною квіткою.
Алик ішов оддалік і трохи збоку, не наважуючись підійти до гурту, а тим більше сісти на воза. Волосся яскравіло на його голові, як шапка моху на стрісі, а лице чомусь стало таким червоним, що на ньому майже погасли всі конопатини. Мабуть, йому дуже кортіло наблизитись, проте боявся, що почнуть прозиватись і наженуть. Але його ніхто не зачіпав.
Що зірочка по хмарочці як бродить, так бродить,
Що Василько до Галочки як ходить, так ходить.
Вже зірочці по хмарочці да не набродиться;
Василечку до Галочки да не находиться.
Що Галочка воду несе, коромисел гнеться,
А Василець в оконечко, як береза, ллється...
Гнися, гнися, коромисел, да не переломися;
Василечку, серце моє, не плач, не журися!
Пісня, одсіявши, покотилася через село навсібіч, залишивши по собі на шляху весільний похід і сонячну пустку. Раптом Ілько Чмир відстав од молодої, дочекався, коли його всі обминуть,— і опинився поруч з Аликом. Про щось запитав у нього, потім підхопив його в дужі руки, підтюпцем наздогнав воза, посадовив з нами, а сам заспішив наперед, до молодої.
Алик, переляканий і водночас щасливий, сидів скраєчку, ладен кожної хвилі дременути з воза, якби тільки хтось зачепив його чи образив. Проте ніхто з хлопців і слова не сказав. Алик посмілішав, а коли біля сільради йому сказали, щоб постеріг коня, й дали в руки батога з квіткою, то він аж осміхнувся. І горіла голова його радісним рудим полум'ям.
Що запам'яталося відтоді?
Ще одна пісня, яку співали на весіллі,— співали очима, душами й мріями:
Пливе човен води повен,
Коли б не хитнувся...
Пригадую дитинство — і постає перед очима байрак біля діброви, і барвінок, на якому порско дригалися роси, забарвлені синім димком, з приглушено-золотавим сяянням,— холодні сльози землі.