Один з них був прозваний Миколою Безвухим. Немовлям свиня відгризла йому вуха, відтоді злий був на цілий світ, чорно йому було в роті, чорно в очах. Коли чув про когось, кого мав залічувати до своїх ворогів, пінився від зненависті: "А хіба ще живий?"
Спльовував, а слина така ядовита, аж сичала. Рубати, сікти, шаткувати, товкти, різати, добивати, знищувати! Більше не відав нічого.
Другий звався Плаксій. Мав особливий дар — плакати з будь-якого приводу: і над жертвою, і над самим собою, і в радощах, і в горі. Сльозам тоді надавано значення, як особливій милості Божій. Ще великий князь Мономах володів слізним даром, його з більшим чи меншим успіхом намагалися наслідувати й інші князі; Ізяслав теж поплакував час од часу своїми золотушними очима. Плакали бояри, ігумени, воєводи, купці, навіть грабіжники проливали сльози над пограбованими, а що вже казати про останніх? Сіяли в сльозах, аби пожати в радощах. Плакання стало виявом благочестя. Хто був дурний, як пень, не знав книжної премудрості, не вмів говорити на чужих мовах, не проповідував, не творив чудес, той просто плакав, і вже самим плачем возвишався над усіма іншими. Відомо ж бо, що розплакатися незмірно легше, ніж задуматися над будь-чим.
Боярин Плаксій мав на Ізяслава вплив неперевершений. Досить було йому сьорбнути кілька разів носом, пустити в бороду два струмки сліз, вигукнути крізь схлипування: "Сину мій! Чорт ти не…", — і вже князь готов був знову кидатися туди, куди хотілося цим старим, зужитим, страшним у своїй зненависті до всього сущого, людям.
Третій Микола звався Старий. Пам'ятав усіх князів, усіх бояр і воєвод, усіх значних людей київських, про кожного міг щось пригадати, з кожним, як вірити йому, пив і їв, і кожен, помираючи, заповідав саме боярину Миколі блюсти й дотримувати. Виходило так, що цей старий ошуканець, з жовтими очима, повинен би мати вже не менше як двісті літ. Та коли й мало на ньому щось двісті літ, то це кожух з двохсотлітнім лепом, весь у латках.
Микола Старий уособлював серед них те, чого ніхто з них не мав: розум. Між ними існувала мовчазна угода: ніколи не згадувати про таку річ, як людський розум.
Схожі були на біблейних іудеїв, які домовилися ніколи не відкривати таємничого ковчега, скинутого з неба. Ковчег порожній? То й що? Вірили, що розум легко замінюється багатством і старощами, сивобородістю, якою особливо відзначався Микола Старий. Щоправда, Петро Бориславович, молодий і розумний, навчений усіх премудростей, міг би сказати їм, що коли б усе в житті вершили сивобороді, то для будь-яких справ досить було б стада козлів. Але Петро ніколи не насмілився б такого сказати, знав це він сам, знали вельми гаразд і чотири Миколи, тому й допустили його до князя Ізяслава, власне, приставили його до князя від себе, щоб знаннями своїми послужив їм так само, як Ізяслав хоробрістю й забіяцтвом.
Четвертий Микола звався Кудинник, ще звано його Упийником, бо багато пив, а також Убийником, бо нестомно хвалився, скільки людей убив сам і скільки ще вб'є його син Дем'ян, що успадкував од батька силу, хоробрість і зневагу до ворогів. На щонайменше згадування про того чи іншого супротивника княжого боярин зневажливо копилив губу, цідив крізь зуби: "Куди йому!", так і прозвано його Кудинником.
Саме син Кудинника Дем'ян Кудинович з невеликою дружиною молодих головорізів, набраних з боярських синків здебільшого, і був посланий до Переяслава для помочі князю Мстиславу, який не відзначався особливою рішучістю; города ж цього Київ не міг утратити, бо хто засідав за валами Переяслава, неминуче оволодівав київським столом. На саму думку, що туди прорвуться сини Долгорукого, боярство київське казилося від люті й страху; вони готові були відіслати туди й самого князя Ізяслава і легко пішли б і на це, та вимушені були будь-що дотримувати високої гідності свого великого города, де князь теж вважався великим і, хоч би навіть слугував боярству останнім попихачем, світ про це знати не мусив.
Про Петра Бориславовича, допущеного до найвищих верхів київських як завдяки його походженню, так і завдяки вченості, сказати належить, що тримався він з чотирма Миколами завжди з належною пошаною, був обережно-поштивий, зі словом своїм не пхався, а лиш слухав, підтакував, коли вимагалося, наводив приклади з книг при потребі й для потвердження мудрості боярської, а також князівської, бо вважалося все ж, що служить Петро не чотирьом Миколам, а князеві Ізяславу; запобігливість зберігав Петро навіть тоді, коли зоставався сам зі своїми пергаментами, вписуючи туди про наближених до Ізяслава бояр, що вони "їдять, п'ють по три дні, перебувають у добрих веселощах, хвалять Бога й святих мучеників і роз'їздяться веселі восвоясі".
Найбільше любили вони небезпеки. Для того, хто постарів і близький до смерті, небезпека, загалом кажучи, завжди достатньо приваблива. Але вони любили небезпеку не для себе, а для інших, коли можна так висловитися, їм завжди здавалося, що хтось загрожує їхньому благополуччю, що від ворогів аж чорно повсюди, тому готові були навіть рідних синів розпихати на всі боки, аби лиш відвернути, розгромити, знищити загрозу, чи то справжню, а чи й просто уявлювану. Так без щонайменшого жалю відправив боярин Кудинник сина свого Дем'яна до Переяслава, де тому боярському сину судилося в смерті знайти своє безсмертя.
Бо того досвітку, в який Гліб знову підступив під переяславські вали, князь Мстислав прибіг у двір, де стояв Дем'ян з своєю зухвалою дружиною, заголосив незгірше за свого батька, який любив прикривати всі свої справи відповідним словом:
— О чоловіче Божий! Наспів час Божої помочі й пречистої Богородиці і твоєї мужності й кріпості.
Дем'ян легко здогадався, що слова ці означали: хтось з Юрійовичів, а то й сам Юрій Долгорукий, підступив до Переяслава. Розпитування були зайві. Боярський син скочив на коня, гукнув слугу свого Тараса, кинувся в одні ворота, а своїх забіяцьких отроків послав до інших воріт, щоб ударити на супротивника зненацька у багатьох місцях.
Гліб, як і взимку, не мав наміру зчиняти бійку, він дотримувався звичаю свого отця, що завжди застерігав синів від пролиття християнської крові та й не раз виказував на ділі сей свій звичай, ще кільканадцять літ тому вигнавши з цього ж таки Переяслава теперішнього князя київського Ізяслава, який тоді засів у городі, порушивши ряд і піддаючись лише своєму забіяцькому характеру. Тоді Юрій ось так само підходив полком до города, ставав і стояв, лякаючи супротивника, виганяючи його геть самим видовищем своєї спокійної сили.