Все це Силька обміркував умить, ще не встиг Іваниця переступити з ноги на ногу, обміркував і збагнув з усією ясністю, що тільки послідовна правдивість порятує його від страшного звинувачення і дасть змогу втриматися коло князя Андрія, де Сильці вперше в житті жилося солодко й привабливо.
— А коли й робив, то не сам, а за велінням ігуменовим, — сказав Силька, ще не відкриваючись до кінця, але вже ступнувши на кладку, де не розминешся з відвертістю.
— Хвалишся головою, а слухався, мов останній дурень!
— Спробував би ти не послухатися ігумена! Не знаєш ти цього чоловіка. Скільки він з світу зжив, того ніхто не відає.
— Довго ж ти там?
— Як міг довго? Поки був малим хлопцем, він лиш навчав мене. Та й не так він сам, як інші ченці. Там були вельми вчені мужі. Знали й по-грецькому, і латину, і болгарську, і німецьку. Книги всякі. Ти й не чув, мабуть, ніколи.
— Ну, ну, багато ти знаєш, що я чув, а що не чув. Що ж робив?
— Знаєш, то навіщо питати?
— Хочу, щоб сам сказав. Маємо тобі вірити у всьому, все й кажи. Інакше яка ж віра?
Силька засоромлено похнюпився.
— Дівчат йому, — прошепотів, і червоні випіки взялися йому по обличчю, аж Іваниці стало шкода хлопця.
— Водив для ігумена?
— Так.
— Як же водив? Сам знаходив?
— Він накидав оком. Щодня їздив по Києву. Невтомний був. На трапези до бояр і воєвод, вимитий і вичищений, коло нього кілька послушників приставлено для самого миття та чищення. їздив у дорогому повозі, бо верхи не терпів, казав, що йому всі нутрощі від того колотяться. І все зирив на вулицях, у дворах, на торгах, у церквах. Мене з собою мав на той випадок і відразу стріляв оком і велів: "Привести". І не молодиць, а самих дівчат, уночі, потаємно, коли всі сплять, навіть монахи сплять після останньої молитви. Ставлено мене мовби прибрамним на ніч, а насправді пускався я в мандри по Києву, іноді й не знаходив, а то натрапляв на незгідливих, бувало, що й били мене мало не до смерті — страшно й казати про все.
— Чим же зваблював?
— Обіцянками, дарунками, на які ігумен не скупився ніколи; іноді вдавався до погроз, хоч і не вмію погрожувати людям як слід, але дівчата надто дурні, щоб розпізнати суть чоловічу, завжди вірили або лякалися.
— Втопити б такого в Дніпрі, — майже лагідно сказав Іваниця. — Я, правда, знаю лиш лікування людей, але тебе б, мабуть, утопив. Може, щоб полікувати решту людей від такого виродка.
— Хіба я мав щось від того? Мене змушувано — ось і все. Відмовишся — лежатимеш під деревами в монастирі. Бачив, скільки там дерев? Під кожним закопані непокірливі. Під деревами й під камінням. Ананія нещадний.
— Чом не сказав про це князям сьогодні?
— Не повірять. Чув, як князь Юрій про ігумена? Святий і непорочний. А я знаю все!
— Втекти б мав від нього.
— А куди? Я сам з Києва, в мене там батько, якого не бачив он скільки літ, соромився до нього й поткнутися. Він робить залізо, а я…
— Кричко твій батько?
Силька глянув на Іваницю ще з більшим ляком, змішаним з повагою. Цей знав про нього все. Ось доля людини! Наздожене тебе, хоч де заховаєшся, проб'ється крізь ліси, перебереться через ріки й озера, розшукає на краю світу.
— Ігумен знайшов би мене скрізь. Це страшний чоловік, аби хто знав, який він. Все перед ним гнулося й упосліджувалося. А тоді накинув він оком на Ойку.
— Ти! — гукнув Іваниця, вхопивши Сильку за груди й труснувши так, що той аж зубами клацнув. — Це ти, ігуменів посліде! Ойку!
— Я нічого, я… — заскімлив Силька, пробуючи пручатися, але Іваниці подесятерилися від зненависті сили, війнуло на нього з неймовірної віддалі дикуватістю отої дівчини в козячому хутрі, бачив сліди босих її ніг на примерзлій траві, з радістю відчув би пронизливу свіжість і незайманість її поцілунку, а цей все споганив, утоптав у бруд одним тільки словом, брудним натяком, двозначним згадуванням, поєднанням її пречистого, дитинного імені з підлякуватим ігуменом, вичищеним і вишкребеним зовні й гнилим зсередини, як шолудивий псюра.
— Ти, підляку, нечисть собача, вишкребок монастирський, котельна пригарина! — сичав Іваниця Сильці в обличчя й тягнув його до стіни, де висіли гострі мечі й сокири; вчорашній послушник метким переляканим своїм оком устиг запримітити все оте гостре, різуче і вирішив, що настав його останній смертний час, бо рятунку нізвідки ждати не доводилося, крику ніхто не почує в цій наглухо замурованій зброївні, де тільки товсті стіни, непробивні двері, та безшелесно ширяють над головою розбуджені з сплячки хижі птахи, мовби очікують, коли проллються перші краплини твоєї крові, щоб кинутися на тебе і терзати твоє тіло, розшматовувати, донищувати.
Нічого не лишається в чоловікові в таку хвилю, все набуте зслизає, мов шкіра з гадюки, коли знав книги, то не згадаєш їх, навіть подивуватися не встигнеш, навіщо гайнував життя на їхнє вивчення, коли вони не можуть тобі ні в чому помогти, смішним видавалося Силькові знання його письма й велике уміння заносити на пергамент усе, що відбулося, бо не зможе він ніколи й ніхто не зможе записати про те, що сталося з ним, з якої причини і навіщо, молитви теж не могли прислужитися — це вже знав Силька напевне, адже пробував колись порятуватися молитвами від злої волі ігуменової, а що з того вийшло? Однак лишилася ще в ньому крихта здорового глузду, і Силька зачепився за неї, вірячи, але не маючи більше нічого для свого порятунку. І ось, шматований розлюченим Іваницею, вже маючи перед самими очима безжальні леза мечів і сокир, вже мовби простежуючи, як тягнеться Іваницина рука до зброї на стіні і як замахується, щоб… Ось тоді Силька здобувся на здавлений крик, на крик, може, й останній, відчаєно-щирий крик, який подавав надію не тільки йому, а й Іваниці, Іваниці, може, й передовсім, хоч жертва дбала не про свого ката, а все ж таки про себе.
Силька крикнув, простогнав, проскімлив:
— Ойка н-не… не далася!
Іваниця відкинув од себе Сильку, потім знов ухопив, притяг до самих очей.
— Брешеш!
— Хрест святий!
— Поклянись матір'ю!
— Вмерла мені мати.
— Покійницею.
— Клянуся покійницею.
— Батьком.
— Клянуся батьком своїм рідним.
— Києвом.
— Києвом клянуся і всім, що є на світі найдорожчого!