Та Долгорукий удавав, що й не помітив Іванициного повернення. Міг би повернути все на жарт і тим зробити полегкість собі самому й усім, але чи то зайнятий був думками, чи хотів неувагою своєю довше протримати Іваницю в стані непевності, щоб карався той, ждав княжої волі, мучився від невідомості.
Дуліб не знав, що й думати про князя. До вчорашньої ночі вважав, що Долгорукому зовсім не властиве почуття мстивості, але той сам визнав, що керується в своїх учинках лише доцільністю, отже, душа його відкрита для почуттів як найвищих, так і найнижчих, а може, й підлих?
Не договорили вчора ми, князю, темнотою. А хотів тобі сказати, що маю надію трохи помогти синові твоєму Ярославу.
— Навряд чи поможеш. То в нього від дитинства. Іноді й не вірю, що божевільний. У Божій волі тоді він мені видається весь. Мудрий і добрий. А тоді каламутиться розум у ньому ще більше й дужче.
— То не розум — каламутяться почування і збурюють мозок, затемнюють його. В кожного з нас це є, але перемагаємо темнощі, а він неспроможен. Спробувати можна внести лад йому в душу.
— Чим же?
— Музикою. Помагає віола. Помічено ще давніми філософами, що на віолі найчастіше грають люди не сповна розуму. Бо здоровий чоловік неминуче має вибрати собі в житті якесь інше, сказати б, серйозніше заняття. Та коли так, то може спробувати й навпаки? Свідомо лікувати недоумкуватих грою на віолі? Попросив я твого тисяцького Гюргія, щоб замовив купцям у Новгороді. Фрязька віола вельми помагає злагіднювати душу. Коли б ще в Києві, то швидко б дістав тобі. Тут важче.
— Сказав Гюргієві, то добуде. Він усе може зробити. Чоловік відданий.
— Тобі легко бути відданим.
— Не всі такої думки.
— Хто ж не поділяє її?
— Казав уже: боярин. Та… твій Іваниця. Мабуть, теж боярський син?
— Ні, він з простих людей.
— А я вчора подумав: боярський син. Супроти Долгорукого лиш боярин та боярські сини виступають. Запекло й послідовно, ворожнеча до могили. Ти часом не з боярського роду?
— Лікар, з лікарського роду.
— Дивись, а то їдемо до князя Івана, князь же Іван топить бояр в ополонках.
— Хіба дозволяєш убивства?
— А він мені не каже! — засміявся Долгорукий, і не знати було, жартує він чи справді той Іван Берладник такий нещадний до боярства, хоч і важко вірилося, щоб князь, хай навіть безземельний, пускався на таке.
Та спливали в пам'яті Дулібовій київські пересуди про те, як сам Долгорукий звелів убити московського боярина Степана Кучку, землю його забрав, синів малих визначив у свою дружину, а доньку Улиту силоміць віддав синові Андрієві в жони. Вбивство було загадкове, незрозуміле, комусь вельми залежало на тому, щоб зробити боярина Кучку мало не великомучеником, а Долгорукий у всій цій історії виступав у найпохмуріших барвах; і коли відверталися від нього людські серця, то не останньою причиною цього було оте давнє вбивство. Може, й сам Дуліб так легко пристав на думку звинуватити князя Юрія в убивстві Ігоревім, наслухавшись про те, як легко в суздальській землі з благословіння і втручання Долгорукого розправляються з боярами. Ну, а де бояри, там і князь. Бо хто знехтував життям бодай раз, той не зупиниться перед розправами, хоч би які криваві вони були.
Згадуючи, як Долгорукий на його розпитування про боярина Кучку вже уникнув один раз відповіді, Дуліб обережно спробував навернути Долгорукого знову на цю колишню історію, попередивши князя, що не наполягає занадто і, ясно ж, не вимагає, бо й хто він такий, щоб вимагати; однак князь цього разу охоче почав розповідати все, згадуючи нові та нові подробиці, без поквапу, спокійно, бо ніхто їм не заважав.
Так з окремих слів, уривчастих думок і згадувань постало перед Дулібом це діло, вже доволі давнє, бо сталося кільканадцять літ тому — час цілком достатній, щоб уже й випустити з пам'яті все або ж, навпаки, щоб усе перевернути навспак, винних забути, невинним приписати найтяжчі гріхи, істину всіляко затемнити, бо часто спостерігаємо, як мало охочих надавати істині належного сяяння і як багато хто б хотів приховати від світу ясне її обличчя.
Юрій прокладав путі повз села боярина Кучки після Мономаха, який пройшов там уперше, натрапивши на шлях, найкоротший від Києва до Ростова. Долгорукий часто зупинявся на спочинок коло впадіння ріки Неглинної в Москву-ріку, вподобав він високу, порослу густим бором гору коло гирла Неглинної, виходив на неї, милувався Замоскворіччям, широкими лугами, багатими селами, що належали бояринові Кучці, садиба якого була по цей бік річки, бо тут було вище, отже, здоровіше. Кучка із своїми людьми щоразу виходив зустрічати князя, хвалився багатствами, ще пишався вельми своїм сидінням на місці, тоді як князеві доводилося метатися по всій землі, ганяючись за вітром, немов той поганий половець.
— Добре тобі, боярине, — казав йому Долгорукий, — забрався ти в саме серце землі нашої, куди ні половець, ні варяг, ні булгарин не доскоче, — от і сидиш. А в мене обов'язок — захищати окраїни, всю землю, торгові путі.
— Я сиджу, бо натомився. Хочу пожити і не хочу, щоб мені заважали.
У Степана Кучки все було опукле: лоб, очі, щоки, груди, навіть голос рвався з нього мовби опукло — гучний бас, хоч затуляй вуха.
Юрій не зносив пихи людської, цінував тільки вміння, за Кучкою ж не було ніякого вміння, мав тільки родовитість.
— Не кричи гак, — казав йому князь.
— А нам такий голос відпущено! — реготав Кучка. — Бо усе знає, кому і як. Бояринові — голос, себто груди, ієрею — черево.
— А князеві?
— Князеві, сам же казав, — ноги. Щоб бігав, землю оберігав.
— Я думав: голову.
— Голову? Нащо чоловікові голова? Щоб боліла?
Цей боярин був втіленням усього найгіршого в цьому племені: нахабства, самовпевненості, хвальковитості і чваньковитості. Ставши відомим лиш завдяки тому, що князь вибрав шлях, який пролягав крізь його землі, Кучка в безмежній самозакоханості вважав, що то він, боярин Степан Іванович, щоразу відкриває світові цього князя, захованого за лісами, за борами та пущами. Поле, де вперше зустрівся з князем, Кучка назвав Стрітенка, але вважав при цьому, що то князь повинен завдячувати йому, бояринові, й пишатися стріччю з таким славним чоловіком. Напившись, Кучка кричав: