— Який ти князь? Наш князь має бути старий і товстий!
— І я старий і товстий, коли в кожухах, — жартував Долгорукий.
Він був терплячий і лагідний з цим чоловіком, якого, власне, видобув з цілковитої невідомості, а той, замість бути вдячним за це, всіляко виказував свою боярську чваньковитість.
Всім була відома нерішучість Долгорукого, коли йшлося про чиєсь покарання, — він не любив птахів у клітках і людей у порубах, ніхто не пам'ятав, щоб цей князь звелів покарати когось смертю. Найбільше ж пишалося боярство своєю непорушністю, своїм одвічним сидінням на землі, сидінням і володінням, тоді як життя князеве, надто ж такого неспокійного і вічно невлаштованого князя, як Юрій, було мандрівне, волоцюжне. Бояри насміхалися:
— Руки довгі, а вдержати нічого не можуть!
— З довгою рукою — під церкву!
Кучка мав у собі зібране все щонайгірше від боярства, але Юрій терпляче зносив усі його вихватки, бо злагіднювало душу князеву це місце при злитті двох рік, чомусь видавалося воно йому самою серединою не тільки його власного князівства, а цілої землі руської.
Вперше пройшов тут Юрій з княгинею Єфросинією, яку називав просто Фро, і малим сином Андрієм, що мав також половецьке ймення Китай. Тому, коли набрид йому своїми хвалькуватими розбазікуваннями боярин Кучка, звелів Юрій поставити собі там двір для спочинку в путі, а що двір княжий неминуче обростає будівлями, то незабаром став він мовби невеличким городком і на честь Юрієвого сина одержав назву: Китан-город.
Але все те було на словах: і город, і його назва, бо землі належали боярину Кучці, поля називалися Куччиними, села теж Куччиними, аби знав боярин, що колись проляжуть тут по ріках путі для княжих лодій, то й річки всі він би назвав Куччиними, але ж так далеко його уява не сягала, і він щодалі більше злостився на Долгорукого, зустрічав його з дедалі більшою нехіттю, однак вдіяти нічого не міг, бо князь мав силу не до подолання.
Деякі події належать до незнищимих. Одні не існують, хоч і хотів би, хоч докладаєш усіх зусиль, щоб не падали вони в непам'ять, а інші, часто небажані, мають властивість існувати вічно, щодалі набували розголосу. Час не владен над ними, вони живуть поза часом і всупереч йому.
Такою подією мала стати смерть боярина Степана Кучки, смерть випадкова, небажана, безглузда, як уся поведінка і все життя цього боярина; найтяжче ж у цьому ділі було те, що відтоді Долгорукого, якому не могли дорікнути ні за одне вбивство, вперто почали називати вбивцею боярина Кучки, а раз так, то й взагалі князем-убивцею.
Того літа Юрій ішов на Київ. Великим князем сидів там його старший брат Мстислав. Він кликав Юрія на закладини князівського монастиря святого Феодора, але Долгорукий не відгукнувся на запросини, бо перед цим ходив Мстислав з братами й синами на кривичів, полонив полоцьких князів з княгинями й дітьми. Юрій відмовляв Мстислава від того походу проти своїх же братів по крові, але великий князь, який заповзявся звоювати Полоцьке князівство для свого сина Ізяслава, не послухав, ще й домагався, щоб Долгорукий зі своєю дружиною також ішов на підмогу киянам. Тепер Мстислав, як стало відомо Юрієві, навіщось відправив полоцьких князів заложниками аж до ромейського імператора, чого вже й зовсім не водилося ніколи в руській землі. Тому ростовський князь ішов до Києва, щоб побесідувати з старшим братом, нагадати йому про високий обов'язок і високу честь Мономаховичів, про які той почав забувати, нагадати, до речі, ще й про те, що в перші роки утисків і немудрого керівництва завжди пожинається те, що посіяне в останні роки свободи й мудрості, натякаючи відверто на покійного Мономаха і на Мстислава, що сів у Києві, спираючись тільки на свої літа, на старшинство над братами, і не маючи більше, як виказують його дії, ніякого опертя за собою. Ще була одна вельми поважна причина, задля якої Долгорукий вибрався в далеку путь. Князь з роду Ольговичів, Всеволод, знехтувавши родом і старшинством, напав на свого стрия Ярослава, князя Чернігівського, вигнав його з Чернігова і сам сів на князювання, коли ж Ярослав звернувся за поміччю до Мстислава, з яким цілували колись хреста на взаємну допомогу, то Мстислав, не маючи охоти зачіпатися з зухвалим Всеволодом, відступився від свого хресного цінування, чого не міг потім простити собі до кінця життя, оплакуючи свій негідний вчинок. Але вже сталося, і Ярослав, вигнаний з Чернігова, старий й немічний, вимушений був сховатися в далекому Муромі. Тепер лежав тяжко хворий, може, й при смерті, через що Юрій вважав за необхідне заступитися за старого перед великим князем і, коли що, то й намовити його йти на забіяцького Всеволода, щоб вигнати його з Чернігова.
Боярин Кучка, далекий від державних клопотів і дум, зустрів князя своїм звичаєм — насмішкувато й зневажливо; знову хвалився своїм багатством і міцним сидінням на своїй землі, хвалився красунею донькою Улитою, що вже досягла віку шлюбного, синами Петром і Якимом, котрим сповнилося по дванадцять літ; так що коли б це були якісь злиденні боярчуки, то князь міг би забрати їх до своєї дружини, але Кучковичі ніколи не служили нікому й не служитимуть.
— Не зарікайся, — сказав Долгорукий. — Ніхто з нас не знає, як повернеться життя. Все в руці Божій.
— Ось у цій руці! — показав Кучка величезний кулак, оброслий рудявою шерстю. — Допоки чоловік має землю і все на ній, ніхто над ним не влад єн, сам Господь Бог і той вклоняється перед таким чоловіком. Що мені? Маю поля, пущі, повно звіра в лісах. Соболі, горностаї, куниці, білки, лосі, бобри — все моє! Мої землі, мої води, мої звірі!
— Кажеш, твої звірі? Що ж — з бояринею ти їх сплодив, чи як?
— З бояринею сплодив дочку Улиту та синів Петра і Якима. Боярині нема, вмерла, царство їй небесне. Звірі ж мої, бо на моїй землі, і не переводяться й ніколи не переведуться.
— Хіба не полюєш на них?
— Полюю сам, а більше нікому не дозволено. Упіймали мої люди якось сусіда. Хоч і боярин, а чоловік без значення, бо землі з долоню! Вполював він зайця в моїх лісах. Приведено того сусіда до мене з зайцем. Він, себто не заєць, а боярин малоземельний, хотів був заговорити зі мною, як рівня. З Кучкою Степаном! Тоді я поставив коло нього двох своїх людей з сокирами і звелів йому з'їсти зайця сирим. А не з'їсть — пошаткують на капусту. З'їв! Ще й пальці обсмоктав!