Ася, скривившись, неохоче виходить.
Оксана (ведучи під руку Таїсю до столу. До Карпа). Добродію Карпе, сідайте з нами.
Карпо (хмуро). Дякую. (Іде в другий кінець столу).
Хацкель. Прошу. (Прислужливо підставляє стільця Оксані).
Оксана (робить так, що стілець дістається Таїсі. Сама говорить). А мені?
Хацкель. О, прошу дуже! (Підставляє другий).
Оксана (голосно до Тихенького). Євмене Симоновичу, може, ви хочете бути нашим кавалером?
Тихенький (ніяково). З великою приємністю. (Підходить, але не знає, що робити далі).
Хацкель. Я чимсь не догодив панні?
Оксана. Навпаки. Але ви чули, що мені доручено клопотатись про молодь.
В цей час Анатолій Олександрович всаджує Косоглядова. Інші самі сідають, балакаючи між собою. В цей час Секлетія Лазарівна щось шепоче Карпові. Той здивовано одповідає, але, видно, згоджується.
Дрим.ба (заклопотано шукає собі місця. До Оксани). Можна мені коло вас примоститись?
Оксана. Ах, Іван Федрич!.. Розуміється, можна. Слухайте, чого вас називають Іван Федрич Безумная Лічность?
Д р и м б а. Глупі люди називають, Оксано Спиридонівно, єдино глупі люди. От і більш нічого.
Кіндрат Пилипович. Ну, серце, це ви брешете! Це, мабуть, за те, що ви як щось скажете, так аж бульки з носу вискочать.
Оксана. Фе, добродію!
Кіндрат Пилипович голосно сміється.
Д р и м б а. От, дійсно, розумно сказацо. Ах, розумно! Стидались би хоч людей.
Кіндрат Пилипович (сердито). Ну, патякайте ще ви! Подумаєш! Чиє б скавчало, а чиє б мовчало.
Хутко входять Ксенія Андріївна, Кость і Ася.
Ксенія Андріївна. Ах, извините, господа, мы так с Константином Гавриловичем увлеклись спором, что не заметили даже...
Сідає біля Анатолія Олександровича. Кость і Ася теж.
Анатолій Олександрович (встаючи). Панове! Користуючись відповідним моментом, я хочу дозволити собі сказать кілька слів...
М і щ у к (котрий понуро, замислено сидів, раптом до Косоглядова). Ну, добре. А скажіть, як ви відноситесь до питання такого...
Косоглядов (охоче). С удовольствием, с удовольствием.
Кіндрат Пилипович. Та годі вам! Тю! Анатолій Олександрович. Вибачайте, Никоне Степановичу, я хочу сказать кілька слів.
М і щ у к. А, вибачайте. (Похмуро змовкає).
Дехто сміється. Ася прискає й шепоче щось Оксані.
Анатолій Олександрович. Панове! Користуючись відповідним моментом, я хочу сказати кілька слів. Панове! Ми переживаємо тяжкі часи. Кажучи фігурально, панове, небо України затягнено чорними хмарами.
Косоглядов (прислухаючись, злякано.) Извините, господа. Если это политическая речь, то, господа, извините. Мне также дорога Украйна, я сам — малорос, но я не могу. Я в политику не мешаюсь...
Анатолій Олександрович. О, прошу! Це не політика, Прокопе Семеновичу. Ви тільки вислухайте.
Косоглядов. Хорошо, но я повторяю...
Анатолій Олександрович. Небо України, панове, я кажу, затягнено хмарами. Але на ньому пробиваються ясні проміння. Я радий, що один з таких променів можу вітати в своїй хаті. (Урочисто показує на Захара Назаровича й Оксану). Ось, панове, ті проміння. Вам відома всім великодушна, саможертвенна пропозиція високошановного Захара Назаровича. Я не буду про неї багато говорити, так само, як про блискучі таланти його шановної доні. Я скажу тільки, панове, одне: ми повинні підбадьоритись при світлі таких променів, ми повинні стати твердо до оборони народного життя, його добробуту, його моралі, його духових запитів. Ми повинні стати твердим кроком на стежку єднання й гармонії інтересів всіх верств українського народу. Ми — перш усього українці, а потім поміщики, фабриканти, робітники, журналісти. Повторяю, я радий, що можу привітати ці світлі промені в своїй хаті, а ще більше радісно мені, що ми можемо одразу ж приступити до виконання великої пропозиції Захара Назаровича. Я говорю про співочі товариства, про цей перший крок по указаному пропозицією напряму.
Секлетія Лазарівна (голосно, з зітханням). Пахтить ніби агітацією.
Анатолій Олександрович. Я говорю, панове: в наші часи, коли розпуста заїдає молоді сили, коли деморалізація майже заїла нашу творчість, поява таких свіжих сил, як наші гості, повинна нас глибоко втішати. (На Оксану). Ось наша Молода Україна. Ось вона вийшла до нас із глибин народу, озброєна силами великої творчої землі.
9*
227
Наш обов'язок, панове, охороняти її, цю силу, від неморальних впливів, направляти її на правильну путь. Першу чарку я підіймаю за наших високошановних гостей! Урра! (Піднімає чарку).
Голоси: Урра! Урра! (Тягнуться до Захара Назаровича й Оксани).
Захар Назарович (дуже схвильований, встає). Панове! Панове!
Чується: "Тш! тш!". Замовкають.
Захар Назарович. Панове! Я... Мене... до глибини душі зворушили... зворушило ваше вітання нашої мрії... Я кажу, панове, мрії. Бо знаю, як в наш вік люди мало... так сказать, ідеалам... почувають ідеали... Я, панове, не вмію говорити.
Анатолій Олександрович. Ми слухаємо всім серцем.
Захар Назарович. Я дуже, дуже дякую, що ми не помилилися в своїх мріях. Я собі думав, не я, власне, а ось вона. (Показує на Оксану, що сидить весь час з чудною посмішкою). Ну, нехай уже ми. Ми думали: ну, добре, землю оддать селянам — негарно. Хтозна в які руки попаде.
Анатолій Олександрович. Звичайно, звичайно.
Захар Назарович. От ми й рішили: жертвують люди своїм життям для других, чому ж ми такі убогі, що не можем дать їм те, що нам лишнє? Правильно я кажу, Саню?
Оксана. Правильно, татку.
Захар Назарович. Але що ми самі? Нуль. Давай спробуємо,чи вмерла Україна, чи ні? Чи є ще порох у той... у козацьких порохівницях... Чи піддержать нас наші брати? Були люди, що сумнівались. Сама авторка сумнівалась трошки. А тепер, панове, дякую вам, що не розбили наших мрій, а даєте їм плоть і кров. Хай живе наша ненька-Україна! Слава синам її!
Дехто почуває себе ніяково, але тим голосніше кричать: "Слава! Урра! Хай живе Україна Г"
Ася щось шепоче Оксані, немов про щось запитуючи. Та посміхається й хитає на згоду головою. Ася непомітно виходить з хати в праві двері.
Дримба (хвилюючись). Панове! Панове!.. Я прошу слова!
Голоси. Почекайте. Потім. Дримба. Панове! Я два слова!
Кіндрат Пилипович. Безумная Лічность, мовчіть та диште, то подумають, що ви розумний. Дримба. Ви краще мовчіть. Панове!