Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну, –
додав старий з "Енеїди" Котляревського, – і другі потрави, які водились по запорозькому звичаю. Як було зготують обід, то кухарі і ставлять на сирно по всіх столах дерев’яні ваганки з потравою, а між ними у великих кінвах, теж дерев’яних, трунки: горілку, мед, пиво і брагу, а кругом на кінвах вішали корячки, по-запорозьки – михайлики, бо в Січі тих чарок і шклянок не знали. Як же вже козаки прийдуть з отаманом обідати, то, помолившись богу, отаман сіда на покуті, а там з ним і козаки, та й починають трапезувать; а як кухарі розносять рибу на стябло, то по звичаю голови складають перед отаманом. Пообідавши, моляться богові, кланяються один одному і отаманові і дякують кухаря. "Спасибі, братчику, – кажуть, – що добре козаків нагодував!" Виходячи, отаман і всі козаки клали в карнавку по копійці, а деякі і більш, і розходились куди кому треба, а карнавочні гроші збирав кухар і купував на базарі на завтрашній обід з’їсне. Варили по куренях три рази в день, не в горшках, а в мідних або чавунних казанах, і не в печах, а на кабиці.
– Що ж робили запорожці, як не було війни? Не сиділи ж вони, згорнувши дома ручки?
– Що робили? Промишляли рибальством, звіриною ловлею. У Великім Лузі були страшенні гущі, озера, лимани, оточені очеретом, ситнягом; так по тих нетрях і драговині кишіло звіру: оленів, сайгаків, кіз, вепрів, лисиць, кабарганів (видр), а по степах було багацько вовків, зайців, бабаків. За шкурами було на ярмарок в Січ приїздять купці з Гетьманщини, з Польщі і Білогороду. Та й риби тії було досита в Дніпрі, по озерах і лиманах, а особливо в Тилігулі на Кинбурзькій косі, біля великого лиману, і в Тендрі. Було, Гетьманщина і Польща та й всі колишні живилися од нас рибою.
Поки Корж розказував, найшло чимало народу, і старий послав хлопця за паламарем, щоб одімкнути церкву. Прежньої січової церкви, збудованої 1740 року, вже не було[29], на тім тільки місці, де був престол, стояв невеличкий пам’ятник, і недалечко од нього збудована Нова мурована церква простого майстерства, оточена оградою з каменю, що позоставався од старої будови. Незабаром прийшов паламар і одімкнув церкву. В храмі божім все було нове і нічого не збереглось стародавнього – січового. Прежній канастас дуже скусної роботи, похожий на той, що в Софійськім соборі в Києві, лежав покритий пилом на хорах; там же складені були хоругви, панікадила, лампади і ще дещо з церковної утварі. Один дід, котрий ввійшов з нами в церкву, розказував нам, що він сам бачив, як по зруйнуванню коша донці, калмики і москалі без відома начальства обдирали церкву: сокирою вирубали царські врата, вилитії з чистого срібла, і рвали з образів шати і привіски.
– Хоч дещо, – додав він, – і поодбирали од них, так багацько ж і пропало.
Корж показав мені біля правого криласа чотири місця, зроблені з дубового дерева, де стояла, як було служення, військова старшина, кошовий суддя, писар і осавул.
Військову старшину, – сказав він, – і в церкві поважали; після поминання цариці поминали по іменню кошового отамана, а старшин – миром; а як читали євангеліє, то всі козаки виймали до половини з піхви шаблі, себто щоб знали, що запорожці завсіди напоготові боронить святу церкву і боже слово[30].
– Хто був кошовим, як зруйнували кіш?
– Кошовим тоді був Калниш, суддею – Касан, а писарем – Глоба. Ці три були січовою старшиною і орудували усім Запорожжям.
Паламар показав нам дві стародавні книги; перша – ірмолой, рукописний збірник священних ірмосів з нотами, розмальований дуже гарно кунштиками, карлючками, візерунками людей і звірів на кшталт середньовікових рукописів; а друга – євангеліє, що читають в страсну седмицю, на котрому була така напись:
"Лаври Кіевопечерскія архімандрить Романъ Копа – високопочтенному его милости пану Іоанну Малашевичу, войска Запорожського Низового кошовому, сію страданій Христа Евангельскую книгу в дар приносить".
Тільки й пам’яті про сього достославного отамана, вивівшого Запорозьке військо з Алешковської туги на рідні вольності[31], і строїтеля Покровської церкви[32]. Ніхто не зна, де поховані його й кістки і куди запроторили хрест з його могилки.
Виходячи з церкви, Корж, важко зітхнувши, сказав:
– Е, не така була січова церква, як ся, що бачив єси, паничу! Наша була в сріблі, в золоті, в жемчузі і дорогих каміннях, бо козаки були народ дуже богобоязний і любили благоліпіє храму господня, а особливо старі, котрі щодня ходили на служеніє. Запорожці найбільш були нежонаті, а деякі між ними й дуже багаті і грошовиті, а по зимовиках мали десятком скотини і всякої худоби. От після їхньої смерті все й одписувалось на січову церкву і монастир, що тут же біля коша над самою річкою Підпольною стояв. В сім монастирі був один настоятель і дванадцять монашествующих. Між ними були єромонахи і єродиякони і щодня творили седмичне служеніє. Монашествующих же постригали в Січі по волі кошового отамана, а настоятелей присилали з Києво-Печерської лаври. Найбільш настоятелі були з наших же запорозьких козаків, та й попи по паланках посвящались з своїх же січовиків, бо у нас всякого було народу, не тільки поповичів, тих риторів і хвилозофів, та й панів високовчених. Прошкодиться в чім-небудь, сором між людьми або кари злякається, от і дасть драпака в Січ. Були у нас і дуже письменні, і дотепні, особливо в святому письмі, і з такими голосами, що в Лаврі і столицях таких, мабуть, не було. Так, кажу, монастир цей звали городком чи кріпостю, бо в ньому було багацько всякої будови, тутечки деколи і кошовий жив; так, на случай татарського набігу, осаджен був окопами з гарматами і з трьох сторін оточений річкою Підпольною, а од сухопутної була брама під великою баштою, на котрій стояли вартові козаки. Обидві церкви, монастирська і січова, були дерев’яні, без огорожі, тільки біля січової стояла висока дзвіниця з чотирма вікнами, де стояли гармати, з котрих палили на Великдень, водохрещу і в храмовий празник[33].
– По великим празникам були у вас які-небудь військові паради, як теперечки бувають?
– Аякже, на богоявлення всі січові козаки, де б хто не був, зо всіх куренів, зимовиків, заводів збирались за Іордан і йшли в церкву, по-вашому кажучи, "при всей муниціи", артилерія, конниця, піхота, із кожного куреня везли знамена на конях, лепсько убраних. Було як глянеш на те військо, то неначе мак цвіте, так і вкриє січовий майдан, а стояли рівно рядками, поздіймавши шапки. Після служби духовенство виходило на водосвященіє; настоятель ішов попереду, а прочі служащі за ним парами з хрестами, євангелієм, в сутім золотом сіяющім облаченії, а за ними вже і все січове військо з знаменами і гарматами і тим же розпорядком становились, як і біля церкви. Як же, було, погрузять в воду хрест, то зо всіх гармат і мілкого оружжя гуркнуть козаки в один вистріл (залпом), аж земля задрижить і всіх покриє димом, мов тьмою, так що один одного не бачить, а там за перегодом, після трикратного погруженія хреста, починають вже гримотіть і жарить скільки кому завгодно, поки не порозходяться.