Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць[43], обізвався до Текелія:
– Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.
– По-яківському се він розмовляє? – спитав Текелій. – Нічогісінько я не розчовчу, що він розказує.
Так Строць і розтолкував цю приказку.
– Ви добродію, – каже, – їсте з блюда та худі[44], а ми їмо з корита досита – подивіться, які ми гладкі.
Після обід Текелій довго ще вештався по кошу, оглядав курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там попрощався і пішов до себе і стояв ще біля коша обозом біля тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-козацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав їм ім’яний височайший указ; щоб вони їхали у Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце. Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать[45], а самим десь помандрувать. Зібрали чоловіка з п’ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю. А що ви мені скажете, запорожчики? – спитав Текелій.
– От що, добродію, – кажуть січовики, – ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти?
– Так, запорожчики, так, – одказує Текелій, – нікуди відлучайтесь без мого відома.
– Так оце ж, для сього відома, – загомоніли козаки, – і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.
– Добре, запорожчики, добре, – каже Текелій. Та який же перше був у вас звичай?
Та у нас, добродію, – загомоніли козаки, – про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.
– Куди ж оце ви, – спитав Текелій, – наміряєтесь йти з сими білетами і за чим?
До Тилигула[46], добродію, кажуть січовики, – до лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платить та й панам трохи уділить?
– Добре, запорожчики, добре, – одказує Текелій, зареготавшись. – Ідіть з богом, заробляйте та і в казну збирайте.
Чуємо, добродію, чуємо, – загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.
Призвав Текелій свого ад’ютанта і звелів йому написать один білет на п’ятдесят чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу, зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скілько їх улізло, може, чоловіка з тисячу, і гайда собі униз до Тилигула. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос – нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!
– Куди ж вони позаходили, – питавсь Текелій. – Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?
Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки – так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.
– Повели і нам, вельможний пане, – просять, – написать білети на заробітки.
– Та куди ж вам, – крикнув Текелій, – злющі запорожці, оці білети?
– На Тилигул, добродію, – одказують. – На Тилигул, до лями, на заробітки.
– Все в Тилигул та в Тилигул, – гримнув Текелій, затупотівши ногами, – сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. – та й потурив їх від себе.
Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло – десятка не налічив би.
– Чом же ви не всі прийшли? – спитав Текелій.
– Як нам, добродію, усім прийти, – одказали отамани, – коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.
– Куди ж вони позаходили, що їх нема? – знов спитав Текелій.
– Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, одказують, – а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди[47] ’, а війська козацького нема – порозходилось!..
– Куди ж вони порозходились? – гримнув Текелій, де ваші січовики?
– Як, де? – обізвались отамани. – Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?
Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала, його в шори; дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.
– Так отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо викоренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі, понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть[48], хліб жують і постолом добро возять! От тобі, паничу, і кінець!
XІІ
Се було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько доводилось мені вештаться по Задніпров’ю, а в турецьку війну – в Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж.