Полум’я жаги й бажання, що Тиміш довго гасив холодною водою злості й зненависті до людей, загорілося божевільним нестриманим вогнем, і не було вже змоги його вгамувати. Вогонь жер тіло, а воно напружувалось, загартовувалась і витягалось у міцну сталеву струну.
— Ночуй сьогодня зо мною,— пошепки сказав Тиміш, посовуючись по лаві ближче до Гальки.
Та аж остовпіла від несподіванки і образи. Їй, котрій пишні, багаті пани платять по карбованцю й більше іноді,— каліка-старець з подряпаним обличчям сміє отак казати?!
Вона з гніву аж скрикнула:
— Ой, дурний же ти! Та як у тебе язик поганий повернувся? Коханцем моїм забажалось зробитись! Ач, собака покалічена...
Тиміш не чув її, не розумів, і однаково йому було, що б вона не говорила. Вогонь спалив злісну шкаралупу його серця, і з глибин його визволились сховані там чуття та слова. Тиміш почав вимовляти їх тепер, задихуючись, поспішаючись, бо всі вони одразу великим роєм стовпилися у грудях і рвались на волю.
— Вже давно... з того часу, як я побачив тебе... не маю спокою... Рве мене, їсть мене щось... тільки й спокою, коли сиджу там... там гомін і брязкіт... а як прийду сюди, немає мені ні спокою, ні сон мене не бере... Все думаю про тебе, яка ти вродлива... не можу я, не можу... я мучуся страшенно, не сплю ночами... іноді так буває, що хочеться піти й вбить тебе...
Галька здивовано слухала його, коли Тиміш проказав останні слова, вона аж здригнулась і відсахнулась від вікна. Тому-то обличчя її вмент потемніло, згасли блискучі очі, губи й щоки змарніли, а місячний промінь без найменшого згуку сковзнув у повітрі, впав додолу й завмер там.
Тиміш нахилився вперед і прохав.
Слова прохання важко злітали з його вуст, немов раніш виковував він їх у душі своїй з важкого металу, а тоді вже викидав, і вони, дужі й дзвінкі, лунали по хатині.
— Переночуй зо мною... просю тебе... Один раз... тільки раз... Присягаюсь, що більше не буду прохати... Хіба тобі не все одно з ким? Хіба тобі важко? Більше не буду... піду від вас назавше...
Галька злякалась. Від притиску, з яким він вимовляв кожне слово, від його важкого, глибокого подиху зробилось їй боязно і турботно. Вона підвелася і сказала:
— Дурощі мелеш, й слухати гидко...
Старець побачив, що вона не згоджується і піде зараз геть.
— Чекай! — зашепотів він так, що Галька сіла знову і ще більше перелякалась.
— Якщо хочеш, я поберуся з тобою... звінчаюся... мені ще тридцяти п’яти немає... Я ще молодий.
У Гальки враз зник переляк, і вона засміялась. Засміялась голосно, зневажливо і весело. Вкупі з сміхом одривчасто вилітали слова:
— Ну... кумедний же... який...
Але почувши, що в хатині почала ворушитись баба, вона урвала свій сміх і стала прислухатись. Баба поворушилася й затихла.
Тоді Галька знову засміялась — легенько й безжурно.
Тиміш стулився від її сміху і одкинувся до стінки.
"Не хоче, не хоче",— думав він, і ця думка, як дерево серед степу, самотньо стояла в голові, гостра, як біль.
Потім друга вилізла із сірого мозку, раптом виросла, набрала сили і певності і сердито пожерла першу.
Тиміш запалився новою надією.
— Я заплатю тобі... як всі... Чуєш?
Галька знизнула плечима.
— Добре,— сказала вона.— Я зо всіх беру по карбованцю, а як ти каліка, то давай троячку.
Батогом різонули ці слова душу і серце Тимоша. Він вишкірив зуби, очі його шалено забігали. Потім зненацька мовчки зірвався з місця, мовчки схопив жінку дужими руками і потяг до лави. Галька зойкнула і почала жорстоко одбиватись.
Аж шипіла та била вона старця кулаками по обличчю, штовхала ногами в живіт, вчепилась зубами в його руку, а він тяг її мовчки, уперто й напружено. Їй пощастило влучити Тимоша по носі, і чути було, як хряснуло щось, а він ще з більшою силою здушив її своїми залізними руками; жінка вхопилась за засув біля вікна, але він рвонув її так, що затріщало вікно, і почав валити на лаву.
Блакитнуваті проміння місяця здивовано заворушились, забігали і освітили їх напружені обличчя.
Галька зручно вдарила ногою по Тимошевій колодці, збила її, і Тиміш важко впав на лаву горілиць, потягнувши за собою жінку. І вмент обхопив руками її стан, з’єднав свої руки за її спиною, притиснув до себе її повні груди.
Жінка задихувалась. Вона не могла більше пручатись, тільки в’їлась зубами в Тимошеву щоку і здушила її, як лещатами.
Але Тиміш якось одразу витягнувся, притиснув її ще міцніше, здригнувся всім тілом і з довгим стогнанням безсило розчепив свої руки. Галька схопилась, постояла трохи, одсапуючись, потім взяла костура і почала бити ним нерухомого Тимоша.
— Сволоч... чортяка,— гарчала вона і зосереджено била, пильнуючи влучити по голові.
Тиміш затулив лице руками і лежав мовчки, не ворушачись.
Стара баба на хвилину прокинулась і, знову засипаючи, тягучим голосом крізь сон спитала:
— Що... там таке?..
Серпень, р. 1919, Катеринослав