Не біжить, не квапиться, а йде неспішно. Й він також сповільнює ходу, й він також іде неспішно. Та й чого йому бігти, коли все одно встигне перший до криниці. Настка вже з горбка спустилася, вже ступає через дорогу, усміхаючись ясною усмішкою. Може, вона забула, що найпо-мічніша вода — це коли ще ніхто перед тобою не набирав удосвіта з криниці? Але коли забула, то чому так раненько встала на Стрітення?
Е-е, не забула Настка, пам'ятає, ось тільки чомусь не квапиться, й край. Та коли Настка не квапиться, то й він не квапитиметься, все одно вспіє випередити.
Поглядаючи одне на одного, йдуть так, що до криниці підходять водночас. У Юхима рука сама смикається до корби, та раптом йому стає соромно за той рух, і він опускає руку.
— Сьогодні зима стрічається з літом? — наче з недовірою запитує Настка.
Й вони цікаво обоє дивляться довкола. У млистих сутінках досвітку обпушені інеєм дерева світяться тихим, приглушеним світлом. Стоїть пора передвесняної зими, й вони бачать цю при-чаєну зиму, яка й не думає здаватися. То де ж зима стрічається з літом?
— Сьогодні стрічається, — відказує Юхим. —А де?
— А скрізь, — вчорашніми баби Варчиними словами відказує Юхим. — Зараз десь не видно... Може, пізніше.
— Ага, може, пізніше, — згоджується Настка. — День довгий. А пам'ятаєш, що баба Варка вчора сказала? "Коли на Стрітення півень на порозі води нап'ється, то на Юрія* віл у полі напасеться".
Обоє дивляться на хатній поріг, потім на поріг хліва — ні там, ні там не видно півня.
* Святого Юрія відзначається 6 травня. Цього дня за народним звичаєм худобу вперше виганяють у поле на пашу, на "Юрієву росу".
— О, чуєш, співають, — прислухається Юхим.
— А води на порозі ще нема, правда?
— Як пригріє сонце — вода потече, бо снігу багато на хатах.
Вони переминаються з ноги на ногу, й Наст-ка озивається:
— То набирай воду... І в нього виривається:
— Ти — перша!
— Ні, ти перший. Ти перший підійшов до криниці.
— Ти перша підійшла.
Йому тепер щиро хочеться, щоб Настка перша опустила відро в криницю. Бо вона добра й славна. Бо не кинулася поперед нього, як би кинувся хто-небудь інший. Бо Настка — це Настка, а не хто-небудь інший. Та й, мабуть, їй таки потрібніша непочата вода. В неї часто мати нездужає, дід-баба ледь ходять по білому світу. А до рябого бичка восени двічі викликали зоотехніка. А їх із бабою Варкою Господь милував. Та й батько-мати з Півночі теж на здоров'я не скаржилися.
І тоді він зважується сказати:
— Ти спізнилася, я набрав, а це вже вдруге.
— Правда? — не вірить Настка.
— Правда, — намагається не скліпнути Юхим.
Повагавшись, Настка чіпляє відро до ланцюга, опускає з цямрини в криницю й зосереджено розкручує корбу.
Скоро глухо озивається розбита в криниці тиша — це відро впало на поверхню, зачерпує воду.
Витягуючи відро, вони вдвох крутять корбу, що жалібно порипує. Краплі зцяпують у криницю й там розбиваються. Коли відро вигулькує над цямриною, вони обоє зачаровано поглядають на воду, що хлюпочеться перед їхніми очима. Вода видається незвичайна, зовсім не така, як завжди, бо витягнули з криниці ранесенько не колись, а на Стрітення.
Настка бере відро і, перехилившись під його вагою, йде через дорогу, далі вуличкою — на горбок. Зупиняється, передихаючи, поставивши відро в сніг. Потім знову бере відро й ступає дрібно-дрібно, бо ж нести нелегко.
Юхим дивиться їй услід, усміхається.
Потім витягує відро води й для себе, радісно дивиться на хлюпістку поверхню, від якої віє таємницями. Йому так добре на душі, що вдалося обманути Настку, що таки вона першою набрала води, а не він.
І раптом чує Настчин голос.
Підводить голову — Настка на півдорозі до своєї хати і, в червоному кожушку та в червоній материній хустині, віддалік схожа на мальву, що несподівано розцвіла посеред зими.
— Ю-ю-химе-е! — гукає вона в ранковій тиші.
— Настко! — відповідає він, приклавши корцем долоні до вуст.
— Сьогодні зима з літом стрічається, чув? І Настка сміється на білому горбку.
— Чув!
І Юхим сміється біля обпушеної інеєм криниці.
— Приходь до мене... подивишся... як півень... питиме воду на порозі... Прийдеш?
— Прийду!..
Настка бере відро, несе непочату воду з їхньої криниці додому.
А Юхим усе дивиться й дивиться їй услід, аж поки вона опиняється на подвір'ї, аж поки зникає в своїй хаті.
І лиш тоді, зітхнувши, він з відром води рушає від криниці. І все бринить йому у вухах Настчин голос: "Сьогодні зима з літом стрічається". Оглядається мимоволі — не видно На-стки, нема.
Свято Стрітення.
Таки сьогодні стрічається зима з літом, вони з Насткою неодмінно подивляться — чи то в селі, чи то в полі, чи то біля річки. Бо стрічається скрізь, як сказала баба Варка.
І піддивляться, як півень п'є воду на порозі.
Стрітення...