У Васі тьохнуло серце і похололи ноги, як він усе те побачив – таку наругу! Кров ударила в голову. Він одсахнувся за кущ, щоб його не зауважили. А тоді позадкував і в обхід, городами, подався додому.
– А у нас нові сусіди, – сказала бабуся. – Продав таки Тато, голова наш, бабину Христину розвалюху. Не продавав, не продавав, та врешті-решт продав.
– Отже, їй-Богу! – прохопився Вася.
Баба Христя спадкоємців не мала, і вся її маєтність перейшла на баланс колгоспу й сільради, голова сільради Григорій Савович Боровий, якого люди ще з тих часів називали Тато, десять років уперто усім охочим купити розвалюху відмовляв. Подейкували, буцімто притримував для якогось районного чи навіть обласного начальства, під дачу (гарна була місцина). Та часи змінилися, начальство перекочувало у різні спільні підприємства, брокерські контори, приватні фірми, розвалюхи їх не цікавили. Вони будували собі палацо-котеджі на великих ділянках, а обійстя баби Христі було невелике – десять соток.
– На начальство ці начебто не схожі, – сказала бабуся. – Хоча й городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку сіяти тепер зась.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами. Здаля, з-за паркана… Хлопчик був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопчик. Надька Пилипчук на такого би пхикнути не посміла. І це ще пекучішою робило образу.
"Ну, я тобі покажу, опудало городське! – шепотів Вася. – От пожди-пожди!"
Все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорька.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло.
Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, у суботу. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже й переночують.
Уранці Вася пішов на чужу тепер територію замка графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко й боляче. Вася довго й неприкаяно ходив по стерні. І наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з бабиного Христиного городу. Обійстя було на пагорбі. Унизу звивалася у долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі пагорби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить не графу Монте-Крісто, а чужим людям, якимсь дачникам міським, отому красючкові Ігорьку, який безжально викинув на смітник графські скарби і зброю. Ні! Терпіти це неможливо! Треба щось зробити. Помститися треба!.. Найпростіше, звичайно, підстерегти Ігорька десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить на підборідді шрам від Васиного удару пеналом. Здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьки Очеретного Вася не злякався, хоч той і на півроку старший. Примусив свою шапку, яку Володька закинув у калюжу, при всіх діставати і сушити. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
"Звісно, можна натовкти Ігорька, – міркував Вася. – Але побіжить же той Ігорьок, сльози по щоках розмазуючи, до мамочки скаржитися. А мамочка – до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім весь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж не дінешся від нього, не сховаєшся – сусіда! Не життя буде, а мука. Ні! По пиці давати не можна! Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він придумав, зробив. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок і – шургиць! Ха-ха-ха!.." А якщо не Ігорьок, а мама ступить або дідусь. І ногу зламають… Ні! Не годиться! Граф Монте-Крісто ніколи б так не вчинив. Але й образи граф Монте-Крісто не прощав ніколи. Всім своїм ворогам одплатив. Думай, Васю, думай!..Захурчав, наближаючись, мотор автомашини. До бабусиних воріт під'їхав рафік голови сільради. За кермом сидів Тато – Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.
Бабуся, спершись на сапку, дивилася на нього з-під долоні.
– Добридень! – привітався Тато.
– Здрастуйте, як не жартуєте! – відповіла бабуся.
– Пшеницю, бачу, викосили.
– Та вже ж пожнивувала. Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.
– Це я йому сказав.
– Спасибі!
– Та яке ж там спасибі, як більше вже не сіятимете. Ну, я вам у березі наріжу. Не турбуйтесь!
– Та я хіба що кажу…
– Я розумію, вам було зручно тут, по сусідству… Але… – Григорій Савович зітхнув. – Треба було людям назустріч піти… Чорнобильці вони… Дід київський. А дочка з чоловіком і з хлопчиком у Чорнобилі жили. Хлопчик за місяць до катастрофи народився. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Позаторік помер…
– О Господи! Царство небесне! – бабуся перехрестилася.
– Та й у хлопчика формула крові нехороша… А зараз, самі знаєте, які часи… Навесні зовсім кепсько їм було, не жирували. От я й вирішив їм цю розвалюху… За символічну ціну… Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте!
– Та чого б це ми їх ображали!..
– Вони люди хороші. Діда їхнього я знаю. Журналіст він, газетяр. Колись і про наш колгосп писав… Ну, бувайте здоровенькі!..
– Будьте здорові! Будьте здорові! – закивала бабуся.
І Григорій Савович поїхав.
Бабуся глянула через дорогу на Васю, що стояв біля розвалюхи, і скрушно похитала головою – чув, мовляв, яке лихо… Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок…
У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас. Формула крові!.. Які страшні слова! Смертельним холодом віє од них. Як і від слів – "АЕС", "аварія", "Чорнобиль"… їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували нове селище – для чорнобильців – переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі білі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, майже без дерев дворами, що вишикувались у рівні ряди попід лісом. І хоч усе було нове й добротне, але так чогось стискалося серце від незатишку, наче то не будинки були, а новобранці, що тужать за рідною домівкою…