Фауна була представлена тваринами, які вже траплялися на острові нашим мисливцям. Щоправда, друзі здалеку побачили пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, — один із видів казуарів, яких ще називають ему; ці заввишки у п'ять футів птахи із коричневим оперенням належать до родини голінастих. Топ щодуху кинувся за ними, але, неймовірно швидко бігаючи, казуари легко відірвалися від собаки.
Подекуди колоністи знову натрапляли на сліди піратів. Біля, здавалося, недавно погашеного вогнища уся земля була всіяна відбитками ніг. Ретельно, вздовж і впоперек, вимірявши сліди, Гедеон Спілет дійшов висновку, що їх зоставили п'ятеро чоловіків. Отже, п'ятеро піратів стояли тут табором. Але відбитків ніг шостої людини, тобто Айртона, виявити не пощастило.
— Айртона з ними не було! — сказав юнак.
— Так, не було, — погодився Пенкроф. — І це доводить, що вони убили бідолаху!.. Але невже в тих паскуд немає лігва, де їх можна було б уколошкати, як тигрів?
— Гадаю, ні, — відповів журналіст. — їм вигідно блукати островом без певної стоянки доти, доки цілком захоплять його.
— Захоплять острів?! —вигукнув Пенкроф. — Захоплять острів? — глухо, ніби чиясь залізна рука здушила йому горло, повторив він, а потім уже спокійніше додав: — Чи знаєте ви, пане Сміте й пане Спілете, якою кулею я зарядив рушницю?
— Якою, Пенкрофе?
— Тією, що пробила Гербертові груди! І будьте певні: вона не схибить!
Але справедлива кара не могла повернути життя Айртонові; [444] вивчивши сліди на сирій землі, колоністи мусили дійти висновку, що треба відмовитися від сподівань побачитися з бідолахою!
Того вечора вони отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; на думку Сайреса Сміта, до Зміїного мису зоставалося не більше як п'ять миль.
Справді, наступного дня, перетнувши ліс із кінця в кінець, друзі дійшли до мису, проте не виявили ні ознак житла, де ховалися пірати, ні не менш таємничого сховища свого невідомого захисника.
РОЗДІЛ XII
Дослідження Зміїного півострова. — Табір біля гирла Водоспадної річки. — За шістсот кроків від загону для худоби. — Гедеон Сігілет і Пенкроф ідуть у розвідку. — їхнє повернення. — Усі вперед! — Відчинені двері. — Світло у вікні. — Зійшов ясний місяць.
Четвертий день, 18 лютого, колоністи присвятили дослідженню узбережжя від Зміїного мису до Водоспадної річки. Вони обнишпорили всі закутки лісу, що простягся смугою завширшки від трьох до чотирьох миль між берегами півострова. Велетенські дерева з буйним листям свідчили про дивовижну родючість грунту — напевне, там земля була найродючіша на всьому острові. Здавалося, сюди, в помірну смугу, природа перенесла куточок недоторканих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. Густота і пишність рослинності наводили на думку, що вологий грунт зігрівається ізсередини підземним вулканічним вогнем, який дає рослинам додаткове тепло, невластиве кліматові помірної смуги. Там переважали каурі та евкаліпти, до того ж і ті й ті сягали велетенських розмірів.
Та колоністи прийшли туди не милуватися чудовою рослинністю. Вони знали, що з цього погляду острів Лінкольна міг позмагатися із групою Канарських островів, які спочатку були названі Щасливими. Але тепер, на жаль, цей острів належав не тільки їм. Тепер тут блукали інші люди, розбійники, і задля порятунку острова треба було знищити заброд.
Попри уважні пошуки, колоністам не пощастило виявити слідів піратів на західному узбережжі — ніде не трапилось відбитків ніг, надломлених гілок дерев, попелу згаслого вогнища або решток покинутого табору. [445]
— Це мене не дивує, — сказав Сайрес Сміт. — Гадаю, висадившись біля мису Знахідки після того, як розбилася їхня шлюпка, пірати кинулись через Качине болото в ліси Далекого Заходу. Йшли вони приблизно тим самим шляхом, що й ми цього разу. Ось чому нам весь час траплялися їхні сліди у лісі. Проте, дійшовши до узбережжя, пірати збагнули, що їм не знайти тут належного притулку, і, повернувши на північ, набрели на загін для худоби...
— Можливо, вони й тепер там, — зауважив Пенкроф.
— Не думаю, — відповів інженер. — Вони розуміють, що рано чи пізно ми прийдемо туди. Для них загін для худоби служить щонайбільше харчовим складом, а не постійним помешканням.
— Я цілком згоден із Сайресом, — сказав журналіст. — Як на мене, пірати знайшли собі пристановище десь на схилах гори Франкліна.
— У такому разі я пропоную негайно йти до загону! — вигукнув Пенкроф. — Треба якнайшвидше покінчити з ними, ми й так змарнували казна-скільки часу!
— Ні, друже, — заперечив інженер. — Ви забуваєте: для нас дуже важливо з'ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. Ми поставили собі подвійне завдання, Пенкрофе: з одного боку, покарати злочинців, а з другого — принести данину вдячності нашому таємничому заступникові.
— Слушно, пане Сайресе, — відповів моряк. — Але я чомусь переконаний, що ми не знайдемо загадкового джентльмена доти, аж доки він сам того захоче!
Пенкроф, по суті, висловив думку решти супутників. Пристановище незнайомця було напевне не менш таємниче, ніж він сам!
Надвечір віз зупинився аж біля гирла Водоспадної річки. Колоністи отаборилися, як і завжди, й вирішили чергувати вночі позмінно. Герберт, якому свіже повітря щогодини повертало здоров'я, знову став міцним засмаглим юнаком. Йому пішли тільки на користь океанські вітри і .цілющий лісовий дух. Тепер він уже не сидів на возі, а'йшов попереду каравану.
Наступного дня, 19 лютого, колоністи попрощалися з морським узбережжям, де за гирлом річки мальовничо громадилося величезне каміння найхимерніших обрисів, і подалися лівим берегом проти течії Водоспадної річки. Дорога там уже була частково прокладена під час їхньої першої подорожі від загону для худоби до західного узбережжя. Тепер колоністи перебували миль за шість від гори Франкліна. [446]
Інженер запропонував такий план: пильно оглянути всю долину, по якій пролягло русло річки, обережно підійти до загону для худоби і, якщо він захоплений розбійниками — відбити його; якщо ж там немає піратів — оселитися в Айртоновій хатині, укріпитися і здійснювати звідти подальші походи для обстеження гори Франкліна.