свідками якої були три іноземці, що опинилися на борту "Наутілуса". Про ту подію, звичайно, не міг промовчати у своїй книжці француз-професор, і вона мусила викликати хвилю обурення в цілому світі.
Справді, за кілька днів до втечі професора і двох його супутників "Наутілус", що перебував у північних широтах Атлантичного океану, кинувся, як розлючений бик, на фрегата, що його переслідував, протаранив корабель своїм корпусом і безжально пустив на дно.
Сайрес Сміт зрозумів, про що йдеться, й промовчав.
— То був англійський фрегат, добродію! — вигукнув каштан Немо, на хвилину знову стаючи принцом Дак-каром. — Чуєте? Англійський фрегат! Він напав на мене! Я був тоді у вузькій і мілкій бухті!.. Я мусив вирватися... і я вирвався! — Потім він сказав спокійніше: — І право, і справедливість були на моєму боці. Скрізь, де я міг, я творив добро і карав зло. Не завжди справедливість полягає в прощенні!
Після його слів виникла невелика пауза, і каштан Немо повторив:
— То що ж ви думаєте про мене, панове? Сайрес Сміт простяг каштанові руку і у відповідь на його запитання поважно сказав:
— Каштане, ваша вина лише в тому, що ви вірили, ніби можна відродити минуле, і боролися проти необхідності проти прогресу. Такі міркування хибні; одних вона можуть [488] захоплювати, в інших — викликають обурення; людським розумом їх можна збагнути, а суддя їм — лише Бог. Якщо хтось прагне добра, але помиляється, вибираючи шлях, проти нього можуть боротися, проте його не можуть не поважати. Ваші помилки належать до тих, які не виключають захоплення; і вам немає чого боятися суду історії. Вона любить героїчні шаленства, хоча й засуджує їхні наслідки.
Каштан Немо важко зітхнув і, піднісши руку до неба, тихо сказав:
— Добре я робив чи ні? На що Сайрес Сміт відповів:
— Про всі великі діяння хай судить Бог, адже все йде від нього! Капітане Немо, чесні люди, що стоять перед вами, люди, яким ви стільки допомогли, завжди будуть оплакувати вас.
Ґерберт підійшов до каштана Немо, став навколішки і, піднісши до губів капітанову руку, поцілував її. З очей умирущого скотилася сльоза.
— Хай тебе береже Господь, дитино моя!.. — прошепотів він.
РОЗДІЛ XVII
Передсмертні година капітана Немо. — Остання воля вмирущого.— Подарунок новим друзям.— Труни капітана Немо.— Кілька порад колоністам.— Останні хвилини.— У морських
Настав ранок. Жоден промінчик денного світла не проникав у глибокий грот. Високий приплив цілком закрив прохід до печери з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками проміння зі скляних фар, не згасало, і водна гладінь так само виблискувала навколо плавучого апарата.
Капітана Немо опанувала глибока втома, і він одкинувся на подушки дивана. Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного палацу, — вія висловив бажання залишитися на Hayтілусі серед безцінних скарбів, яких не купити і за мільйони, й чекати там недалекої смерті.
Капітан Немо, мабуть, знепритомнів, і, поки він лежав нерухомо, Сайрес Сміт і Гедеон Сшлет уважно оглянули його. Було очевидно, що життя каштана Немо згасає. Сила [490] покидала колись могутнє тіло, яке стало тепер лише крихкою оболонкою невидимої душі, що ось-ось мала залишити земний світ. Усе його життя зосередилося тепер у серці і в голові.
Інженер і журналіст тихо радилися. Чи можна було якось полегшити стан умирущого? Чи можна було якщо не врятувати йому життя, то хоча б продовжити на кілька днів?
Сам капітан Немо доводив, що ніяких ліків від його хвороби немає, і без страху чекав смерті.
— Ми нічим не можемо допомогти йому, —— сказав Гедеон Сшлет.
— Але від чого він помирає? — запитав Пенкроф.
— Згасли сили, — відповів журналіст.
— Може, вони з'явилися б, якби його перенести на свіже повітря й сонце? — не поступався моряк.
— Ні Пенкрофе, це не поможе, — відповів інженер. — Та й сам каштан Немо ні за що не погодиться розлучитися зі своїм судном. Він тридцять років прожив на "Hay тілу сі" й хоче померти на ньому.
Мабуть, каштан Немо почув інженерову відповідь, бо ледь підвівся на дивані й слабким, але виразним голосом зауважив:
— Ваша правда, пане. Я повинен і хочу померти тут. І я маю до вас прохання...
Сайрес Сміт і решта колоністів знову підійшли до дивана і поправили подушки, щоб умирущому було зручніше лежати. Капітан Немо обвів поглядом усілякі дива, зібрані в цьому салоні, освітленому прихованими в оздобленій арабесками стелі електричними лампами. Він по черзі подивився на свої картини, що висіли на стінах, задрапованих чудовими гобеленами (а то були шедеври мистецтва, що належали пензлю італійських, фламандських, французьких та іспанських художників); на скульптури — зменшені бронзові й мармурові копії прославлених статуй, що здіймалися на п'єдесталах; на величний орган, який займав цілу стіну; на вітрини з рідкісними дарами морів, що оточували влаштований посеред зали басейн, — там виднілись морські рослини й тварини, перламутрові мушлі, низки безцінних перлів небаченої краси, і нарешті його очі зупинилися на девізі "Наутілуса", накресленому над дверима цього своєрідного музею:
MOBILIS IN MOBILI(22)
(22) Рухомий у рухомому (лат.). [ 491]
Здавалося, капітан Немо хотів востаннє помилуватися скарбами мистецтва й природи, які оточували його понад тридцять років у морських глибинах.
Сайрес Сміт шанобливо чекав, поки вмирущий заговорить знову.
Минуло кілька хвилин, яід час яких перед каштаном Немо, напевне, промайнуло все його довге життя; нарешті він обернувся до колоністів і мовив:
— Чи не здається вам, панове, що я заслуговую на деяку вдячність із вашого боку?
— Капітане, ми залюбки віддали б власне життя, аби ви жили якнайдовше, — відповіли коленісти.
— Добре, — сказав капітан Немо. — Добре!.. Обіцяйте мені, що виконаєте мою останню волю, і ви віддячите мені за все, що я для вас зробив.
— Клянемося! —відповів за всіх Сайрес Сміт, даючи обіцянку за себе особисто і за своїх друзів.
— Панове, — почав капітан Немо, — завтра я помру. Герберт хотів заперечити, але хворий знаком зупинив його.
— Завтра я помру, — повторив він, — і не хочу мати іншої труни, крім "Наутілуса". Іншої труни мені не треба. Всі мої друзі спочивають на морському дні, і я хочу бути разом із ними.