Все це щойно розказала Віті Міс Таємниця, поки вони йшли довгими темними коридорами до спальні Зланика.
Двері спальні були відчинені навстіж. На порозі валялася поламана магнітофонна касета, біля неї жмуток переплутаної магнітофонної стрічки. Та й по всій підлозі величезної спальні були розкидані магнітофонні касети, ілюстровані журнали та інший мотлох. Усі стіни обліплені кольоровими портретами естрадних співаків та якихось тьоть у купальниках.
На величезній, як естрада, тахті спав у навушниках Зланик. Він був стрижений, кирпатий, із синіми прищами на обличчі. Чимось схожий на отих хлопців із "кодла".
Міс Таємниця, як завжди, одразу зникла.
Обережно переступаючи через касети, Вітя наблизився до тахти. Він пам'ятав, що для Зланика він невидимий, і коли той навіть прокинеться, то все одно його не побачить, тому йшов сміливо, не боячись.
Ключ під подушкою, отже… Вітя обережно сунув руку під подушку, не зводячи очей зі Зланика.
Раптом вії Зланика здригнулися, одне око розплющилося…
Хлопець інстинктивно смикнув руку назад, але Зланик блискавично розвернувся й обома руками схопив Вітю за руку. Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав:
— Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!
Кілька секунд у палаці ще панувала тиша, але Зланик і далі лементував. Почувся тупіт багатьох ніг, і до спальні один по одному вбігли військовий міністр Руками-Махальський, княгиня-графиня-баронеса, князь Підлиза-Підлотський, королева Злара… Останнім в оточенні кількох озброєних зланців прибув король Злан Великий. Він спинився біля дверей і, обережно зазираючи одним оком у кімнату, спитав:
— Що таке?..
Всі вже оточили здаля тахту й очікувально дивилися на репетуючого Зланика.
Вітя виривався щосили, але Зланик тримав його руку, як у лещатах. Він був і старший, і дужчий за Вітю.
— Та чого ж ви стоїте?! Він же вирветься! Хапайте! Хапайте! Ну!
Всі перезиралися, але з місця не рухались. Нарешті князь Підлиза-Підлотський підштовхнув ліктем військового міністра:
— Графе, починайте! Це по вашій лінії…
— Так! Так! Так! — підхопила княгиня-графиня-баронеса.
Руками-Махальський пробурмотів невдоволено: "Які розумні! Усе небезпечне не по їхній лінії". Потім простягнув уперед праву долоню й, одвернувши назад голову, боком почав наближатися до тахти.
Тремтячою рукою мацнув Вітю, відсмикнув долоню, знову мацнув і скрикнув:
— О! Правда! Щось є!.. Здорове, як… як віл!
— Та хапайте ж! — знову верескнув Зланик.
І спершу таки військовий міністр, а потім уже й інші кинулися, нарешті навпомацки схопили Вітю й загаласували:
— Справді!
— Невидимка!
— Ти диви!
— Чудеса!
— А прудке! Виривається як!
— Не інакше — підступи добрянців!
— Дивина!..
Підійшов і король. Мацнув, щипнув боляче, скреготнув зубами:
— У підземелля! За семеро дверей! За сім замків! Тільки спершу в мішок, щоб не вислизнув!
Негайно принесли здоровенний кусючий мішок. Спільними зусиллями засунули туди Вітю, зав'язали і зі штовханами кудись понесли.
Грюкнуло семеро дверей, скреготнули, замикаючись, сім замків, і все стихло.
Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві.
Відчай охопив його.
"Що ж тепер буде? Як же тепер? Вона — там. А я — тут. І навіть поворухнутися не можу. Визволитель!.. Тату! Таточку!.. Рідний! Допоможи мені! Я тебе прошу! Ну, де ти?.. Ти так мені потрібен! Тату, таточку!.."
XIV
Один час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував із Дмитриком. Дмитрик і його батьки жили у флігелі, тобто у будинку під тим самим номером, але який не виходив фасадом на вулицю, а стояв у глибині двору.
Дмитрик був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик із рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий.
З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав "на здоров'я" і взагалі робив усе, що роблять виховані люди. Це дуже подобалося дорослим, особливо бабусям. І бабусі Світлані, звісно, теж.
Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була шуба.
Дмитрик маму називав "мамонт", а тата "татонт". І вони не ображались, а тільки посміювалися.
Це Віті подобалось.
Сергій Порфирович працював заступником директора якогось великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна — головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей.
Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні ліки.
Бабуся Світлана говорила про це зі щирою вдячністю.
У Сергія Порфировича була машина. Світла, майже білого кольору. Взимку вона стояла в гаражі, десь на Чорній горі. Взимку батько на машині не їздив.
А влітку вона стояла у дворі під старезною могутньою розложистою тополею, половина гілок якої всохли, але яку мешканці не давали спилювати. Хоча щовесни від тополиного пуху два тижні не було, як то кажуть, спасу. Люди звикають до дерев, як до чогось живого, рідного.
Від машини хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомобіля. Це був запах мандрівки — швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях…
Віті так подобалось їхати на машині!
І перша у Вітиному житті поїздка на машині — то була поїздка на автівці Сергія Порфировича. Хоча ні, до того він двічі їздив на машині, коли йому було три з половиною роки. Перший раз — на "швидкій допомозі", яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий — на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги! Він тоді нічого не відчував і не розумів.
І от того останнього літа перед школою, коли він видужав після чергової хвороби (під час якої йому знову діставала ліки Дмитрикова мама), бабуся Світлана якось повернулася з крамниці незвично збуджена й розпашіла.