Вражений запорозькою тактикою, французький інженер Боплан верещав, як недорізаний, намагаючись налагодити артилерійський вогонь. Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати. Димом затягло все поле. Наче й не було половини Незамайківського куреня.
Побачивши, що біда буде всьому Незамайківсько-му і Стебликівському куреням, Тарас гукнув на весь голос:
— Вибирайся швидше з-за возів! На коней! Закипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що
кращої половини куреня його нема! Врізався він з рештою своїх незамайківців у середину поляків, багатьох комонників збив з коней і пробився до гармати.
Довго й запекло билися козаки з панами.
Билися біля самих скованих возів Вовтузенко, Вертихвіст, Попович.
Звалив один міцний лях на землю Дегтяренка і, замахнувшись на нього шаблею, кричав:
— Нема між вами, собаками, ні одного, хто посмів би...
— А бреше-еш! — вигукнув, раптом з'явившись, козак Мусій Шило.— Є такі, що б'ють вас, собак!
І Шило кинувся на пана.
Довго рубалися вони! І наплічники, і нагрудники погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку. Зачервоніла сорочка. Та не подивився на те Шило, а замахнувся всією жилавою рукою й оглушив пана по голові. Гепнувся лях, а Шило став рубати оглушеного. Та підбіг ззаду підлий панський хлоп і загнав Шилові ножа в спину. Упав Шило на вбитого ляха і вмер.
А з-за возів уже виїздив Задорожний, Вертихвіст та Балабан.
— А що, панове,— гукнув їм Бульба,— чи єсть іще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?
— Єсть іще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила. Ще не гнуться козаки.
— Гайда!
І Тарас з козаками кинувся вперед.
На невеличкому горбку пани сурмили збір. Підлетів дебелий полковник і звелів викинути вісім мальованих корогов для збору. Кинулися поляки під корогви, та не встигли вишикуватись, як налетів на них Кукубенко з незамайківцями всередину і напав прямо на товстопузого полковника. Пустився товстопузий навскач.
Та Кукубенко погнався за ним через поле.
Побачивши це з бокового куреня, пустився навперейми панові Степан Гуска. От би накинув панові на •шию аркан і зірвав його з коня. Підлетів Гуска до товстопузого і простромив його списом. Та не минув лиха і Гуска. Підлетіли до нього четверо ляхів і підняли його на списи.
Б'ється коло возів Закрутигуба.
Б'ється Метелиця. Писаренко б'ється вже на самих возах.
Мимо промчав Тарас з шаблею.
— Що, панове, чи єсть іще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Чи не гнуться ще козаки?
— Єсть іще, батьку, порох у порохівницях. Ще міцна козацька сила.
— Ще не гнуться козаки,— гукнув з воза старий. Бов-дюг і впав, уражений кулею в самісіньке серце.
— Дай, боже, усякому такої смерті! Хай же славиться вовіки руська земля.
І полинула в небеса Бовдюгова душа розповісти, як уміють битися на руській землі.
Падає отаман Балабан, діставши три смертельні рани від трьох панів. Почувши близьку смерть, тихо промовив:
— Здається мені, пани-браття, помираю славною смертю. Множество ляхів побідив. Хай же квітне вічно руська земля!
Відлетіла в небо добра Балабанова душа. Обсіли Кукубенка вороги.
Сам Тарас з криком кинувся на виручку Кукубенкові. Та було вже пізно.
Стікаючи кров'ю, страшний, відбивався від панів лицар Кукубенко. Але перше ніж наспіли до нього козаки, спис пробив йому груди, і Кукубенко схилився на руки товаришів. Ринула з Кукубенкових грудей молода кров, немов дорогоцінне вино.
— Дякую богові, що довелося мені вмерти при ваших очах, товариші. Хай же після нас живуть краще, як ми, і красується вічно руська земля!
Упав Кукубенко. Вилетіла його молода душа. Підняли її два молодих ангели й понесли на небо.
У небесах, між хмарами, летить скривавлена Куку-бенкова душа. Руки душі міцно затисли страшну рану, немов боячись, щоб з неї не витекла остання кров. За нею, трохи нижче й далі, летить багато інших душ козацьких.
На небі сидить старий бог-отець. За ним — ангели і святі, серед яких було чимало запорожців. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу лине до бога Куку-бенкова душа і зупиняється перед господом.
— Це ти, Кукубенко? —запитав бог.
— Я, господи,— відповів Кукубенко.
— Ти не зрадив товариства?
— Ні, господи...
— Не кидав у біді чоловіка?
— Ні, господи...
— Беріг свою совість, бачу.
— Воістину...
— Ну, сідай, Кукубенку, одесную мене. Кахи!
І бог легенько кашлянув, як добрий старий пасічник, що не любить порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа. Бог подивився вниз на грішну землю і прислухався. Крізь гамір і гуркіт, що долітав з землі, яку він сам створив, почувся голос Тараса.
— А що, панове? Чи є ще порох у порохівницях? Чи не пощербилися шаблі? Чи не втомилася козацька сила? — перегукнувся Тарас з невеличкою купкою кіннотників.
— Годяться ще, батьку, шаблі! Не зігнулися ще козаки!
І рвонулися знов козаки так, немовби і втрат ніяких не зазнали.
Подивився Тарас на страшне поле бою. Глянув на небо, на ключ кречетів і махнув хусткою.
Зрозумів той знак Остап, що весь час стояв у засідці.
— Панове-браття, батько кличе!
І помчав із засідки з своїм загоном.
Не витримали дужого натиску пани-ляхи.
А Остап гнав їх і рубав. Завертілись польські голови, закліпали переляканими очима і з страшним криком падали на землю.
Напоролися ляхи на вбите в землю кілля та уламки списів.
Ударили на них корсунці з-за возів.
— Перемога! Перемога! —загукали запорожці з возів.
— Перемога! — гукали запорожці, заграли в сурми і викинули переможну корогву. Тарас дивився вдалину. Він чув радісні вигуки своїх братів, але не радість, а тривога палала в його погляді.
— Ой, ні, ще не зовсім перемога! — промовив він, дивлячись на міську браму.
З кріпосної брами вилетів гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі коні. Попереду всіх мчав Андрій.
Сторопів Тарас, пізнавши здалека Андрія.
А тим часом Андрій, розпалений жаром бою, помчав, як молодий хорт, найгарніший і найпрудкіший з усієї зграї, рубаючи направо й наліво.
Не витерпів Тарас.
— Як? Своїх? Чортів сине, своїх б'єш? — гукнув він щосили. — Хлоп'ята! — звернувся Бульба до козаків.— Ану, заманіть його до лісу! Заманіть мені його!