Дід часто переповідав мені, як він після школи пішов до замка взяти каву на чотири хати: Цехів, Вайдлерів, Вола та свою, себто Брюхерів. Це діялося опівдні проти святого Сильвестра, людям треба було чепурити в хатах, дещо пекти, і сусідкам-господиням не хотілося виряджати до замка аж чотирьох хлопців, кожного по свою восьминку кави.
Отож по якомусь часі дід уже сидів на довгому низькому ослоні в знайомій хатині в замку, дожидаючи, поки Гертруда, замкова покоївка,— пані Балек фон Білган клопоталася наступним святом,— відкладала для нього чотири готові, зважені на фабриці пакуночки кави, і дивлячись на терези, де на лівій шальці хтось залишив півкілограмову гирю. А потім Гертруда потяглася до слоїка з кисленькими цукерками, щоб витягти одну дідові, й побачила, що слоїк порожній: його насипали цукерками, тими, що по марці кіло, один раз на рік.
Гертруда засміялася, промовила: "Стривай, я зараз принесу", і дід із своїми чотирма пакуночками кави, розваженої і запакованої на фабриці, зостався стояти перед терезами, де на лівій шальці хтось залишив півкілограмову гирю, і коли він поклав пакуночки на порожню шальку, серце йому закидалося, мов несамовите, бо чорна стрілка справедливості спинилася геть ліворуч від риски, шалька з гирею не рушилася з місця, а півкілограма кави пішли височенько догори; серце йому не калатало б дужче, якби він, припавши під кущем у лісі, ждав, що з хащі ось-ось уявиться велет Білган. Він мерщій шарнув по кишенях, знайшов кілька плесковатих камінчиків, що завше мав при собі, бо повсякчас стріляв з рогатки горобців, щоб не дзьобали матері на грядках капусти: три, чотири, п'ять камінчиків довелося йому покласти на додачу біля чотирьох пакуночків кави, аби шалька з гирею порушилася і стрілка нарешті-таки стала саме на чорній рисці. Дід тоді взяв каву з терезів, угорнув камінці в шматину, і коли увійшла Гертруда з великим, на ціле кіло, пакунком кисленьких цукерок, щоб знову було чим цілий рік будити на личках дітей рум'янці радощів, і поки вона торохтіла ними, висипаючи в слоїк, малий замлілий хлопчик стояв перед терезами, і все було сливе так само, як і перед тим.
Дід узяв тільки три пакуночки кави, і Гертруда здивовано й налякано глянула на блідого хлопчика, коли він кинув об землю кисленьку цукерку й настоптав її ногою.
— Я хочу побалакати з пані Балек,— сказав він.
— Пані Балек фон Білган хотів ти сказати? — перехопила Гертруда.
— Гаразд, нехай Балек фон Білган.
Одначе Гертруда зняла його на глум, і він поночі вернувся додому, оддав Цехам, Вайдлерам і Вола їхню каву, а сам, сказавши, що йому треба до пастора, з своїми п'ятьма камінчиками в кишені попростував геть із села. Йому довелося чимало попойти, щоб знайти такого, хто мав терези, кому було вільно їх мати; у селах Блаугау й Бернау, він знав, терезів не було ні в кого, і, минувши їх, хлопець побрався далі, аж поки по двох годинах шляху дістався маленького містечка Дількайма, де мешкав аптекар Гоніг.
З господи в Гонігів пахло допіру спеченими тістечками, і коли аптекар відчинив змерзлому хлопцеві двері, од нього війнуло пуншем; затиснувши між тонких уст мокру сигарету, він несамохіть ухопив нахололі дідові руки в свої й промовив:
— Еге, десь, батькові знову кепсько з легенями!
— Ні, мені не ліків, я...
Дід розкутав шматину, взяв із неї свої п'ять камінчиків і, простягти Гонігові, мовив:
— Можна мені оце зважити?
Він боязко зазирнув Гонігові в лице, одначе той нічого не сказав, не розгнівався, не заходився розпитувати, і дід промовив:
— Оце стільки не стає до справедливості.
І аж тепер, у теплій хаті, дід відчув, які мокрі в нього ноги. Поганенькі черевики вимокли на снігу, у лісі сніг цілу дорогу сипав на нього з гілля, а тепер, у теплі, розтав, дід утомився й хотів їсти, і враз він заплакав: йому раптом навернулись на думку всі ті гриби, все зілля з лісу й з луків, що його поважено на терезах, яким не вистачало аж п'ять камінців до справедливості. А коли Гоніг з камінцями на долоні, хитаючи головою, пішов кликати жінку, дід подумав про весь рід свого батька, свого діда, чиї гриби й зілля теж важено на цих-таки терезах, і його всього ніби залила тяжка хвиля кривди, й він заплакав ще дужче. Він непроханий сів на стілець у Гоніговій хаті, не добачив крізь сльози тістечок та кави, що їх поставила перед ним м'якосерда й гладка пані Гоніг, і втихомирився аж тоді, як Гоніг вернув з аптеки і, побризкуючи камінцями в руці, стиха мовив до жінки:
— П'ятдесят п'ять грамів як скло.
Дід здолав ще дві години шляху лісом, перетерпів дома биття, вимовчав на всі докори за каву і потім за цілий вечір не зронив ані слова — мовчки сидів і зводив рахунок на аркушику з календаря, де в нього було позаписувано все, що він переносив на спродаж до тодішньої пані Балек фон Білган; і коли вибило північ, у замку вдарили з гармат, усюди в селі знявся гомін, забамкали калатала, пішли обнімання й поцілунки, дід підвівся й повітав Новий рік словами:
— Балеки винні мені вісімдесят марок і тридцять два пфеніги.
І він знову подумав про всіх дітей з їхнього села, про свого брата Фріца, що перезбирав безліч грибів, про свою сестричку Людмилу, про сотні дітей, що збирали Балекам гриби, лісове зілля й лугові квітки, та цього разу не заплакав, а розповів батькові, матері, братам і сестрам те, про що оце довідався.
Коли Балеки фон Білгани з шляхетським гербом на кареті — велетом, що причаївся під сосною, на блакитному тлі з золотом — приїхали другого дня до церкви, вони вздріли там стіну блідих нерухомих людських облич, що були звернуті на них. Балеки сподівалися від селян гірлянд, серенад і віватів, одначе, коли вони їхали селом, усе там неначе повимирало, а в церкві на них мовчки обернулися неприязні обличчя марних людей, і коли пастор зійшов на амвон сказати святочну проповідь, то й він відчув, яким холодом віє од його завше такої сумирної й привітної пастви, і, швиденько пробелькотівши свою казань, умиваючись потом, побрався назад до вівтаря.
І коли Балеки фон Білгани після відправи виходили з церкви, їх проводжала та сама німа стіна марних облич. Молода ж пані Балек фон Білган спинилася перед ослонами, де сиділи діти, нагляділа в їхньому гурті обличчя мого діда, малого, бліденького Франца Брюхера, і тут-таки, в церкві, спитала: