Фуміко понурила очі. Невеличкий, гарної форми ніс, повні губи. Ніжний овал обличчя, як у матері.
— Я давно знав, що в пані Оота є донька. Іноді навіть уявляв собі, як ми з нею розмовляємо про мого батька…
Фуміко кивнула.
— Я теж інколи про це думала.
"Якби між Оота-сан і мною нічого не було, я міг би невимушено розмовляти з цією дівчиною про мого батька", — подумав Кікудзі.
Але саме тому, що між ними щось було, він тепер щиро простив пані Оота і не осуджував батька за зв’язок з нею. "А може, це жахливо?"
Мабуть, Фуміко подумала, що засиділась, бо раптом стрепенулась і підвелася з крісла.
Кікудзі пішов її проводжати.
— От було б добре, якби нам випала часина спокійно поговорити про благородну вдачу вашої матері. Та й про мого батька…
Кікудзі відчув, що трохи перестарався. Та він не кривив душею, бо справді так думав.
— Атож… А ви незабаром одружитеся… Це правда?
— Я?..
— Так… Мені казала мати… З Юкіко Інамурою. Ви ж були на оглядинах?
— Не зовсім так…
Одразу за ворітьми дорога спадала вниз. Десь на середині схилу вона починала звиватися, і звідти, якщо обернутися, можна було бачити лише вершини дерев навколо дому Кікудзі.
Слова Фуміко нагадали йому про дівчину з журавлями.
Фуміко спинилась і попрощалася.
Кікудзі обернувся й пішов назад схилом угору.
ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ
І
Тікако подзвонила Кікудзі в контору:
— Ви з роботи йтимете додому?
Власне, він нікуди заходити не збирався, та цього разу скривився.
— Не знаю…
— Прошу вас, прийдіть сьогодні раніше. Заради пам’яті вашого батька. Саме цього дня він щороку влаштовував чайну церемонію. Коли я про це згадала, то вже не могла всидіти на місці…
Кікудзі мовчав.
— Алло!.. Алло!.. Поки я прибирала, мені захотілося хоч щось приготувати…
— А де ви зараз?
— У вас, у вас дома… Пробачте, забула відразу сказати.
Ця новина приголомшила Кікудзі.
— Я собі пригадала той день і вже не могла всидіти… Побачила, що не заспокоюсь, поки не приберу в чайному павільйоні. Треба було подзвонити раніше, та я боялась, що ви будете проти…
Після батькової смерті чайний павільйон запустів.
Тільки мати іноді заходила туди й сиділа на самоті. Вогню вона не запалювала, а приносила з собою чайник з окропом. Кікудзі непокоївся, коли мати замикалася в чайному павільйоні. Про що вона там думала? Кікудзі не раз думав піти разом з нею, та все не заходив. При батькові в павільйоні порядкувала Тікако. Мати була там рідкою гостею.
Після материної смерті чайний павільйон стояв замкнутий. Лише кілька разів на рік його провітрювала стара служниця.
— Ви давно його прибирали? Бо скільки я не протирала татамі, вони тхнуть пліснявою… — Голос Тікако став зухвалим. — Поки я прибирала, мені закортіло щось приготувати… Закортіти-то закортіло, але на ваших запасах не розженешся… А все-таки я дещо придумала… Отож прошу, щоб ви відразу прийшли додому.
— Гм… Казна-що!
— Самому, певно, вам буде сумно. Може б, ви привели з собою кількох товаришів з роботи?
— Марна справа! На чайній церемонії тут ніхто не розуміється.
— От і добре, що не розуміються! Вона ж буде скромна, нашвидкуруч. Нехай прийдуть, розважаться…
— Нічого не вийде! — випалив Кікудзі.
— Невже? Шкода! Що ж його робити? Може, покликати когось з батькових приятелів по чайній церемонії?.. Теж не годиться… Тоді, може, доньку Інамури?
— Це ж несерйозно!.. Нічого не треба!
— Чому? Що ж тут поганого? Інамури до вас ставляться прихильно, і ви матимете нагоду зустрітися з дівчиною, поговорити з нею наодинці. Якщо вона прийме ваше запрошення, значить, усе йде, як слід…
— Нічого я не хочу! — Кікудзі перехопило подих. — І взагалі, киньте з цим возитися! Я все одно не прийду додому!..
— Ну, добре, добре… А втім, це не телефонна розмова. Поговоримо пізніше. В усякому разі, вам треба якомога швидше прийти додому.
— Що значить — треба? Я нічого не хочу знати!
— Ну гаразд… Тоді вважайте, що я все роблю на власний розсуд.
Настирливий голос Тікако дратував.
Мимохіть перед очима Кікудзі знову сплила велика родима пляма, що захоплювала половину грудей Тікако.
У голові загуло, як у чайному павільйоні, що його шкребла й мила Тікако. Наче аж по душі дер шурхіт віника й чвакання мокрої ганчірки.
В грудях Кікудзі оживала колишня ненависть. От нахабство! Його немає вдома, а вона забралася в кухню й там хазяйнує!
Нехай би прибрала чайний павільйон, поставила свіжі квіти в глечик — ще можна б миритися. Все ж таки заради пам’яті батька! А так…
Та крізь морок гніву пробився промінь світла — образ доньки Інамурів.
Цілком природно, що після батькової смерті Тікако поступово відходила від родини Кікудзі. Невже тепер вона хоче знову втертися в його довір’я, використавши Юкіко як приманку?
Як завжди, її голос по телефону був вкрадливий, здатний викликати посмішку і водночас приспати увагу. А ще в його настирливому тоні відчувалася погроза.
"Я сприйняв його як погрозу, мабуть, тому, що сам слабкий", — зробив висновок Кікудзі. Через власну слабкість він не зміг дати Тікако гідної відсічі.
А вона, намацавши його слабинку, мабуть, уже святкує перемогу…
Кікудзі вийшов з контори, рушив по Гіндзі, потім забрів у тісну пивничку.
Ясна річ, йому доведеться піти додому, як і домагалася Тікако. Усвідомлення того, що в ньому легко знайти вразливе місце, тягарем лягло на душу.
Та навряд чи Тікако дізналася, що після чайної церемонії в храмі Енгакудзі пані Оота й Кікудзі ночували в готелі… Хіба вона з нею зустрічалася?
Нав’язливий голос Тікако по телефону викликав підозру, що за її нахабством приховується щось більше.
А може, це вона таким способом намагається зблизити його з Юкіко?..
І в пивничці Кікудзі не міг заспокоїтися. Його потягло додому, і він сів на електричку.
Коли після кварталу Юракутьо поїзд уже наближався до Центрального токійського вокзалу, увагу Кікудзі привернула алея, обсаджена високими деревами.
Алея ця, що пролягала зі сходу на захід майже перпендикулярно до залізничної колії, у променях надвечірнього сонця виблискувала сліпучо, як полірований метал. Дерева Кікудзі бачив проти світла, а тому їхня зелень видалася йому густою і темною, а тінь прохолодною. Ряснолисте гілля нависало над дорогою. Обабіч тяглися ряди міцних будівель у європейському стилі.