I ще — я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, — нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!
Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).
Потiм подумав: "Може, вiн уже дома — обiд скоро". Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
По сусiдству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он i сам вiн — сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.
Вийшов надвiр дiд Варава — з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:
— Здрастуйте, дедушка!
— Здоров! — буркотнув невесело дiд.
Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:
— Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село… От же, їй-богу!
Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.
— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далi Книш — I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, — так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!
Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.
Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу "Упади! Упади! Упади!"
Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.
Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i — геп! — на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.
Я радiсно захихикав.
Книш, крекчучи, пiдвiвся.
В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
— О, ти уже злiз? — спокiйно здивувалася
— Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.
Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною "товариською" зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що "товариська" зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.
I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить "матч" дiд Варада.
Роздiл VIII
Що трапилось з Явою. "Не поїду я…" "Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти…"
Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?
Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.
Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.
За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав "Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах". Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. "Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!" I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка "класи" на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: "Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'" Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…
Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.
Я пiдiйшов до нього.
— Здоров, Яво! — тихо привiтався.
— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.
I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.
— Яво! Ну чого ти, Яво?
— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.
— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї… А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.