— Оце вам патрони! Нас хочуть роззброїти комуністи. Так ви, пане Сосюро, глядіть же. Бийте до останнього!
Я сказав: "Добре..." Ніхто нас роззброювати не прийшов. Виступаємо на охорону Дністра в Тираспіль. По місту ми йшли з великим жовто-блакитним прапором, поруч якого теліпався маленький червоний.
В Тирасполі бригада Котовського, яку ми змінили, стала до зброї. Вони думали, що ми петлюрівці.
І не помилились.
Старшини агітують проти Радвлади. Козаки — телята.
Приїхав воєнком полку т. Обушний і його секретар т. Прудкий.
Прудкий надів на кашкета тризуба й ходить між козаками, слухає.
Я підійшов до нього і розказав йому все. Він каже:
— Ты хороший парень. Мы тебя заберем к себе. Він мені дав посвідчення від воєнному, написане червоним атраментом, що я член культпросвіту полку. І я став політробітником. І чомусь віддав рушницю.
Я організував читальню. Але козаки не ходять читати газети, а тільки співають на вулицях:
Ми гайдамаки, всі ми однакі...
А старшини кажуть:
— Я краще простягну руку німцеві, ніж кацапові... Називають червоних "чужинцями". Ячейки нема. Я дійшов майже до божевілля і. коли один старшина в нашій сотні так агітував, сказав йому:
— Забороняю вам балакати.
Він замовк.
Організовують старшинську їдальню. Я сказав, що це те ж "офицерское собрание", що на мою думку в червонармії не може цього бути. А один старшина сказав:
— Я не хочу обідати за одним столом із варнякою.
Ага, "варняка"!?..
Я пішов і обурений розказав про це воєнкомові і свсю думку про старшинську їдальню.
Воєнком похвалив мене і, покликавши цього старшину, прочитав йому цілу лекцію про різницю між петлюрівським старшиною і червоним командиром.
І раз уночі: питають деякі козаки, але
— До зброї!..
— Що таке? На кого? — ходить курінний:
— Без балачок. Нас хочуть комуністи роззброїти.
Одинокі голоси про те, що коли нас хочуть роззброїти, хай роззброюють, значить так треба, є такі, кого треба взяти за хвіст... Ці голоси потонули в грізній покорі козаків, що стали до зброї.
Я теж став до зброї.
Мене поставили на дверях.
Враз із тьми підходять до мене кілька:
— Ваше оружие, товарищ.
— Пожалуйста.
Я спокійно і радісно віддаю рушницю. Це — свої, дозорні. Хлопці зо мною пожартували. Вони, сміючись, зникли у тьмі.
Ніхто не хотів нас роззброїти. Це просто була демонстрація.
На ранок я їду до Одеси за газетами. На Роздільній я зустрів юнака з моєї сотні, який познайомив мене з т. Старим. Я Старому все розказав. Він заспокоював мене, обіцяв забрати з цього полку і казав про мене і мого союнака, що ми "большевистский материал".
В Одесі я інформував кого слід (т. Дерев'янко) про те, що робиться в нашому полку.
Повертаюсь до Тирасполя.
І одного дня ми говоримо про попів. Я кажу, що це дурисвіти, що вони наші вороги, такі ж, як поліцаї.
А офіцери кажуть:
— Как вы смеете обижать религиозные убеждения. Тут же сидить т. Прудкий, який мовчки нас слухає. Я звертаюсь до нього:
— Т[оварищ] секретарь, почему у нас до сих пор нет ячейки?
Він не встиг мені відповісти, як крикнули: "До зброї!" Я зрозуліів усе і тихо вийшов. Щоб не подумали, що я тікаю, спокійно йду по панелі. Був квітень, а так жарко, як у нас літом.
Повз мене швидко й нервово пройшла колона нашої сотні. У всіх на кашкетах стрічки: жовто-блакитні й білі.
Я прийшов до военкома попередити його. Стукаю. Нікого нема.
І тільки-но я відійшов кілька кроків од ганку, як почалася стрільба.
Вулиця йде просто до вокзалу.
Зо мною поруч біжать двоє з червоними бантами на грудях.
Питаю їх:
— Какой части?
— 368 полка.
— Скорей на станцию, это восстал украинский полк. Біжимо... А в лице нам — чорна хмара кінноти... Я—в двір. Хазяйка сплескує руками й кричить:
— Ти більшовик?
— Більшовик.
— Ой боже, і мій синочок у комісаріаті служе!
А що, якби її синок не служив у комісаріаті?..
Вона мене заховала в погріб. Стрільба швидко вщухла. Думаю, в погребі небезпечно... Можуть кинути бомбу, й точка.
Виліз. Посвідчення запхнув у стріху сарая.
Увійшов до хати.
Хазяїн, швець, дав мені поїсти картошки з олією й огірками...
Він усе лаяв комісарів, а я йому піддакував і говорив, що я й сам із гайдамацького полку.
Наш полк приєднали до 41-ї дивізії і стали звати 361-й.
Виходжу на вулицю.
Просто на мене з витягнутими для рубки шаблями летять два кавалеристи.
— Якого полку?
— 1-го Чорноморського!
— Наш.
Вони опустили шаблюки й тихо проїхали повз мене.
А що, якби я сказав 361?..
Виходжу на головну вулицю.
На панелі стоять, мов поросята, кулемети, на бруку коні й козаки.
Галицькі офіцери в польському убранні.
Всі тривожні. Почуваю, що бояться. Повиходила публіка.
Один п'яний козак підходить до мене, обіймав мене й каже:
— Ой, козаче, я чека розбив, самогонки напився. У мене була гайдамацька звичка носити набакир шапку, і повстанець прийняв мене за свого. Підходить до мене з карабінкого старшина в синій чумарці, той, що сказав "варняка".
— Де военком?
— Не знаю.
— Що... зняв червоний значок?.. Я мовчу.
— Ну, ходім...
Мене не розстріляли тільки тому, що курінний був за мене.
Всі сили наші були кинуті на польський фронт, який уже почав хитатися. Галицька кіннота, що стояла в німецьких колоніях, повстала проти влади Рад. Вони (галичани) налетіли на станцію, зняли там караул і разом з нашим полком захопили Тираспіль. В особвідділі був тільки карбатальйон в 60 чоловік.
Старшини кажуть, що в наших руках уже Одеса, Херсон і Миколаїв.
Мені да.іи рушницю й послали в караул на станцію.
Кіннота повстанців пішла, як казали, в наступ на Роздільну.
Ніч.
Ми в телеграфному відділі. Телеграфує начальник гарнізону Роздільної. Ми всі напружено нахилилися над білою стрічкою, яка поволі розгорталася, а на ній чорними крапками й рисками божевільне довго повзли слова:
— П-о-з-о-в-и-т-е к т-е-л-е-г-р-а-ф-у в-о-е-н-к-о-м-а. Йому відповідають:
— В-о-е-н-к-о-м з-а-н-я-т, в-с-е с-п-о-к-о-й-н-о. В вікна разом із нами ніч бархатно й чуло дивиться на грізні знаки:
— Неужели еще есть противники Советской власти?..
А ще вдень над станцією сміло й низько летить червоний аероплан.
Хлопці — врозтіч...
Я кричу, що йому немає рації бити по станції, і стою на пероні.