— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?
Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.
Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?
Примакову я читав "Махна", і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.
Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.
Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься "порушенням радянської законності", і Епіка 4, Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вонп пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.
Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх "друзів" почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.
Я написав поему "ДПУ" 5, і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:
— Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цієї дівчини. На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.
Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі "ДПУ".
Азарх була, здається, головредактором ДВУ 6, і коли вона прочитала в поемі, що в отамана бандитів карі очі, а в чекіста, що його вартував, світлі, то вона сказала:
— Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь.
Але я колір у очей не міняв і мені "крепко" не влетіло.
Взагалі, тоді дуже чіплялися до лірики і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літературні шавки, внаслідок чого я написав збірку поезій "Серце" 7.
Коли почалися арешти українських радянських письменників, то мені страшно стало, що розбивалася моя віра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, — раптом вона — ворог народу.
І так удар за ударом, і все в душу. душу народу, бо письменники — виразники народної душі.
LII.
На робітфаці вчилася зі мною на одному триместрі Бєлєнькая-Ситниченко, що вхожа була до т. Затонського 1 — тоді наркома освіти.
Бєлєнькая повела мене до нього на квартиру, і він, великоголовий і широкоплечий, за столом здавався мені високим, а як вийшов з-за столу, то переді мною стояла людина маленького зросту з широким і високим чолом філософа.
Його чорні, а може, сині (це ж при електриці) очі були повні блиску й мудрості.
Я читав йому вірші, і він мене назвав "поэтом гражданских набегов" і дав наказ дати мені через секцію наукових робітників окрему кімнату.
Але коли я написав поему "Махно", Беленькая говорила його думку про мене: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш".
Якось, уже після дискусій з троцькістами, ми, робітфаківці, почали говорити про Пушкіна, і я сказав, що Леігін любив Пушкіна через соціальну спорідненість із ним, що естетично Ленін був вихований у такому ж оточенні, як і Пушкін, себто тому, що Ленін і Пушкін дворянського походження.
Що Ленін політичне для мене вождь, а от щодо поетичнііх симпатій, то я з ним не згоден.
Гурінштейн, Міллєр, Бєленькая й інші накинулись на мене, як на ворога. Потім перескочили на революцію.
Міллєр сказав:
— Каждый стон раненого красноармейца — музыка. Я крикнув:
— Ти садист і мерзавець!
А Бєлєнькая-Ситниченко крикнула мені:
— Революция — это напор! Я:
— Кинь! Ти ховалась десь по куточках і не знаєш революції!
Словом, на мене полетіли заяви, і мене викликали на партбюро робітфаку.
І знову всі накинулися на мене за Леніна. Я їм говорив, що я Леніна люблю, що я за його ідеї, які стали ідеями всього трудового народу, ішов на смерть.
Але мені не повірили.
Тоді я сказав:
— Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы больше, чем вы все вместе взятые.
Один з членів бюро аж підскочив на місці:
— Ого! Сильно сказано!
Я бачив, що питання стоїть так, що все бюро за виключення мене з партії.
Я, в силу своєї політичної розхристаності і покладання надій більше на класовий інстинкт, а не на знання уставу і теорії партії, не знав, що за партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), і тільки коли він санкціонує виключення з партії, тільки тоді треба здати партквиток.
І, зарані знаючи рішення бюро, я вклав руку в кишеню піджака, що біля серця.
Всі пополотніли... (Думали, що в мене зброя).
І коли я з кишені витяг партквиток, всі раптом і з полегшенням зітхнули.
Коли розбирали рішення бюро на загальних зборах, я був дома, бо подав заяву (Гурінштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав партквиток у стані нервового вибуху і що прошу партквиток мені повернутії, але справу хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось істеричного.
Гурінштейн моєї заяви зборам не читала, і ті товариші, що боронили мене, були обеззброєні, коли на запитання: "А де ж Сосюра?" — Гурінштейн відповіла:
— А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании.
На партбюро ІНО рішення про виключення мене з партії було стверджено більшістю двох голосів проти одного.
Але наспіла партійна чистка.
Головою комісії по чистці у нас був т. Касторов, старий більшовик.
Коли мене викликали, я зайшов до кімнати, де за довгим столом, накритим червоним, сиділи... робітники. Змалку рідні обличчя глянули на мене очима мого заводу:
— Ваш партбилет?
— У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?
Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене і каже:
— Расскажите!
І я розповів, як мене цькували троцькісти типу Гурінштейн, яка, коли висували кандидатів до Рад, пропонувала висувати своїх, бо робітники не вміють думати, що треба думати за них, про фразу Міллєра, що "каждый стон раненого красноармейца — музыка" і ще багато.
Тоді т. Касторов каже:
— Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет — это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать.