— Да. По национальному вопросу. Тоді секретар обкому каже:
— Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.
І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий.
А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очпма братів і усміхались мені.
Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:
— Спасибо, дорогие товарищи! Вклонився їм і, не чуючи під собою підлоги, вийшов. Мене зустріли очі тих, що в черзі, то тривожні, то спокійні, то повні надії й благання, і по моєму блаженному обличчю узнали все ще до того, як я сказав їм:
— Восстановили.
І, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця, фарб і кольорів вулицях Києва і, зустрівши знайомого, в короткому слові "поновили" — ділився з ним своїм щастям і біг далі, щоб побути самому з собою, з своєю такою майже екстатичною радістю...
LXI.
І який я забудько!
Добре, що прийом кінонапливу мені допомагає.
Лахуті,
Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на індуса, він приїхав до Києва і вручив нам членські квитки Спілки письменників СРСР.
Це було на Леніна, 7, в 1936 році.
Була урочиста атмосфера. Я, ще не поновлений в партії, підійшов до столу, за яким стояв Гасем. Він мене спитав:
— Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?
— Я ее выброшу. — сказав я.
— Так вот, брось это! — I Гасем показав на порожні пляшки від боржому. Я дав слово, що кину.
Та знов я лечу не крізь туманність і не вгору, як в дитинстві, а вперед, крізь радість, у якій зростав разом з народом, як зростав з ним і у горі, в грізний 1941 рік, повний громів і тривоги міліонів, тривоги, яку серце передчувало, але в яку розум не хотів повірити, — така вона була смертно несподівана.
Не встиг я прийняти в Кисловодську кілька ванн, як почалась Велика Вітчизняна війна.
В Харкові я був трохи не заарештований, як диверсант, бо приїхав туди небритий і в костюмі не з нашої матерії та чемоданом у руках.
Маленький син був у Євпаторії 1 з такими ж, як він, дітьми на оздоровленні, а дружина в Києві.
Смерть уже переривчасте гула над головами мільйонів, і серпе здригалося од тривоги і гніву.
Почався бій людей з потворами і машин з машинами.
Небо і земля були повні смерті... Вони дивилися в наші розширені зіниці і в звужені зіниці горил у стальних шоломах, що йшли й котилися на міліонах шин за бронею машин по нашій залитій кров'ю, огнем і сльозами землі, що стогнала од вибухів, які терзали її материнські грудп...
В Києві, як і скрізь, куди досягав вогонь ворога, де на землі, а де з неба, з неба — далі, а на землі ще не так близько, страшне дихання війни відчувалося в переривчастому, повному гадючої люті реві фашистських моторів та в безумному скреготі сталі од гігантських розривів у Дніпрі між мостами через рідні водп, що гнівно бііли в береги і кликали до відплати синів України і їх червоних братів з неосяжних просторів нашої зоряної чатері.
Якось на фоні того гігантського і страшного в своїй сподіваній несподіваності незручно і ніяково говорити про особисте.
Словом, дружина була евакуйована з письменниками старого покоління в Уфу. Що сталося з спіюм, я не знав.
ЦК розбило нас, письменників, на агітгрупи, і ми виступали перед населенням.
Я був у парі з Кобилецьким Юрком 2.
Він виступав з промовами, а я читав вірші під небом, що скоро мало бути не нашим, безкінченно рідним небом моєї святої України...
Мене тільки вразила телеграма з Уфи. Один відомий поет, якого вже немає в живих не з його волі, а з волі тих, кого теж уже немає в живих, у цій телеграмі питав, коли кров уже лилась морями і міста кричали до неба гуркотом пожеж, повні ран, як і люди, цей поет питав:
"Как моя квартира?"
А в його квартирі був штаб, а на покрівлі будинку (я називав цей будинок "феодальним", а наш "плебейським"), де він жив, стояла зенітка і гостро і гулко кашляла в грізне небо...
Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан 3 видавав нам ще залиті маслом пістолети "Тете".
А перед тим у військовому відділі ЦК нам видали офіцерське обмундирування.
Його одержала і Ванза Василевська 4 і стала дуже схожа на жінку часів громадянської війни, жінку військового комунізму.
Мені сподобалось, що вона не боялась, а була спокійна і зосереджена.
ЦК знову розбило нас, але вже на дві групи: одну відправляли в тил, а другу на фронти.
В письменницькому садку під переривчастим гулом фашистської смерті над золотим і закривавленим Києвом на лаві лежав Вадим Собко5 і спокійно читав книжку.
Його посилали на фронт.
А Іван Нехода 6, що теж ішов у вогняне море останньої битви з тьмою, казав мені, такий же спокійний, як і Вадим:
— Ви в тилу, а ми на фронті будемо робити одне спільне діло.
А мені було гостро соромно, що мене посилали туди, де ще горить по ночах електрика і люди можуть спокійно спати за вікнами, не заліпленими хрестами паперових стрічок.
Але бойовий наказ ЦК.
Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова.
У мене вийшла там перша збірка вогняних рядків "Червоним воїнам" 7.
Та ночами і Харків почав заливати небо вогняними пунктирами куль і снарядами, бо і над ним усе частіше почали літати залізні птиці і кидалп яйця смерті на землю, з якої діти худенькими скривавленими кулачками посилали прокльони убійникам з "цивілізованого" Заходу.
А вони, нахабні своєю тимчасовою перевагою, на своїх залізних воронах, поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне, ганялися навіть за коровами...
І от мене знову посилають ще далі і вже у глибший тил.
Уфа.
Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплі обійми і прийняла, як своїх змучених синів з братньої землі далекої України.
Скажу тільки, що я ніколи не забуду Башкири7 і буду любити її, як полюбив її синів і дочок, а особливо її поетів, виразників її великої душі, Сайфі Кудаша8, Баяна 9 і ще багатьох, таких рідних і незабутніх.
Сина дружина знайшла в Харківському вокзалі і з іншими дітьми привезла в Башкирію. Там же (в Уфі) була і наша Академія 10. Там же було й наше письменницьке видавництво і виходила літгазета, в якій Городськой ("Сосюра? Да это же литературный паразит!") писав про "золоту лірику Сосюри..." і т. ін.