Страшно, коли тебе з'їдять живцем, але куди страшніше, коли тебе живцем вип'ють. Наука через свою надмірну обачність, навіть стоячи перед обличчям фактів, спочатку заперечує можливість існування цих незвичайних тварин, а згодом все ж зважується їх досліджувати: вона їх анатомує, класифікує, каталогізує, наклеює на них етикетки, здобуває зразки і ховає їх у музеях під скло, розподіляє згідно з рубриками номенклатури; вона іменує їх молюсками, зірчастими, визначає їхнє місце серед подібних до них — трохи вище кальмара, трохи нижче сепії; в цих гадах солоних вод наука дошукується подібності з гадами прісноводними, з водними павуками; вона розподіляє їх на великих і малих; вона скоріше визнає малі види, аніж великі, що, між іншим, стало в неї звичним, коли йдеться і про інші галузі, бо вона охоче надає перевагу мікроскопові перед телескопом; вона розглядає будову їхнього тіла і називає головоногими, перелічує їхні щупальці. І коли з ними прощається наука, до діла береться філософія. Філософія, в свою чергу, вивчає ці створіння. Вона заходить не так далеко, як наука, але в чомусь іде далі від неї. Вона не препарує, вона розмірковує. Там, де орудував скальпель, вона висуває гіпотезу. Вона шукає кінцеву мету. Мислитель глибоко страждає. Ці створіння спонукають його засумніватися в самому їхньому творцеві. Вони — гидка несподіванка. Вони вносять сум'яття в душу споглядача. Впевнившись у їхньому існуванні, він розгублюється. Вони — задумані й здійснені форми зла. Що робити з богохульством творчої сили супроти самої себе? Кого звинувачувати?
Можливе — страхітливе плодоносне лоно. Таємниче втілюється в потворах. Згустки мороку виходять з цілості, ймення якій космос; вони розриваються, роз'єднуються, обертаються, пливуть, вбираючи навколишню темінь, підлягають незнаним поляризаціям, оживають, набувають неймовірних форм, створених з імли, і неймовірних душ, створених з міазмів, і входять жахними привидами у світ живих створінь. Це — ніби пітьма, яка знайшла своє втілення в тваринах. Навіщо? Знову одне й те ж одвічне питання.
Ці тварини, можливо, потвори й примари. Вони безперечні, але вони неймовірні. Їхнє існування — факт; не існувати — було б їхнім законним правом. Вони амфібії смерті. Неправдоподібне саме їхнє існування. Вони стикаються з межами світу людей і живуть на межі світу химер. Ви заперечуєте існування вампіра — ось вам восьминіг. Їх багато, і очевидність цього вас бентежить. Оптимізм, при всій його обгрунтованості, майже втрачає перед ними свою стійкість. Вони — видима межа кругів темряви. Вони позначають перехід нашої дійсності в якусь іншу дійсність. Здається, що вони належать до того сонмища жахливих істот, які неясно ввижаються нам у сні крізь віддушину ночі.
Це продовження життя потвор, що виникли в світі невидимого, а відтак переселилися в світ можливого, прозрівалося суворим натхненням магів і філософів, імовірно, вони навіть підмічались їхнім уважним оком. Звідси здогад про пекло. Демон — це тигр невидимого світу. Хижий звір, який полює за людськими душами, був провіщений людському родові двома ясновидцями: один з них називався Іоаном, а другий — Данте.
Якщо правда, що круги темряви губляться в просторі, якщо за одним кільцем іде інше, якщо це наростання мороку відбувається в безконечній прогресії, якщо цей ланцюг, який ми самі наважились піддати сумніву, існує, то спрут на одному його кінці доводить, що на другому кінці є сатана.
Втілення зла, з одного боку, доводить, що є джерело злоби на другому.
Всяка шкідлива тварюка, як і всякий збочений розум,— своєрідний сфінкс.
Страшний сфінкс, який пропонує страшну загадку. Загадку зла.
Ось ця досконалість зла іноді спонукала мудреців схилятися до віри в подвійне божество, в страшного дволикого бога маніхеян.
На шовковій китайській тканині, украденій під час останньої війни з палацу китайських імператорів, зображено акулу, яка пожирає крокодила, що пожирає орла, орел пожирає ластівку, а та пожирає гусеницю.
Все в природі на наших очах когось пожирає і саме пожирається. Одна жертва їсть іншу.
І все ж учені,— а вони ще й філософи і, отже, доброзичливі до всього сущого, знайшли або думають, що знайшли пояснення всьому цьому. Дехто з них дійшов дивного висновку, і серед них женевець Бонне, людина загадкового і точного розуму, якого протиставляли Бюффону, як пізніше Жофруа Сент-Ілера протиставляли Кюв'є. Ось яке їхнє пояснення: якщо скрізь є смерть, то скрізь має бути поховання.
Пожирачі — це гробарі.
Всі істоти поглинають одна одну. Гниття — це життя, тобто гнилизна — це пожива.
Жахливе очищення земної кулі. Людина як істота м'ясоїдна — теж гробар. Наше життя постає зі смерті. Такий страхітливий закон. Ми самі — могили.
У нашому похмурому світі цей фатальний порядок речей породжує страховищ. Ви питаєте: навіщо? Ми вже сказали.
Але хіба це пояснення? Хіба це відповідь на питання? Чому ж усе-таки немає іншого порядку? І знову ж виникає одно й те питання.
Будемо якось жити, хай буде так.
Але постараймося, щоб смерть була для нас рухом уперед. Полиньмо в думках до світів не таких понурих. Будьмо.
Ідімо слідом за думкою, що веде нас туди. Бо нам ніколи не можна забувати того, що найкращого досягають, тільки йдучи від кращого до кращого.
III
Ще одна форма битви в безодні
Такою була істота, якій уже певний час належав Жільят.
Підводний грот був місцем проживання цієї потвори. Вона була злим генієм цих таємничих місць. Подобизна якогось похмурого духа вод.
Осереддям цієї казкової краси був жах.
Місяць тому, в день, коли Жільят уперше проник у грот, у чорній плямі, обриси якої майнули в брижах зачарованих вод, він побачив саме цього спрута.
Восьминіг був тут у себе дома.
Коли Жільят, переслідуючи краба, увійшов до гроту вдруге і побачив там западину, куди, на його думку, краб утік, там сидів на чатах спрут.
Чи можна уявити собі цю засідку?
Птаха не наважилася б висидіти пташенят, пташеня не наважилося б вилупитися з яйця, квітка не наважилася б розпустити пелюстки, материнська грудь не наважилася б вигодувати дитину, серце не наважилося б покохати, розум не наважився б злетіти у високості на думку про те лиховісне терпіння, з яким у безодні влаштовується засідка.