Підвестися, перемахнути через огорожу, підійти і сказати: "Дерюшетта, це я", — таке не приходило йому в голову. А якби навіть і прийшло, він утік би. Коли щось подібне до думки зродилось у його голові, то це певність того, що Дерюшетта тут, що більше нічого й не потрібно і що це початок вічності.
Якийсь шелест привернув увагу їх обох: Дерюшетта ніби прокинулась від своєї замріяності, Жільят вийшов зі стану екстазу. Хтось ішов по саду. Хто саме — за деревами не було видно. Кроки були чоловічі.
Дерюшетта підвела очі.
Кроки наблизились, потім затихли. Людина, що прийшла, зупинилася. Стежка, на якій стояла лавчина, губилася між деревами. Прибулий, очевидно, зупинився між двома
рядами дерев, за кілька кроків від лавки.
Волею випадку віття дерев не ховало його від Дерюшетти, але ховало від Жільята.
Місячне сяйво відкидало на стежку поза деревами тінь, котра пролягла до лавки.
Жільят бачив цю тінь.
Він подивився на Дерюшетту.
Вона була дуже блідою. З її напіврозкритих уст вирвався крик здивування. Вона встала, але знову опустилась на лавку. В її поведінці можна було вловити бажання втекти, і водночас її ніби стримували якісь чари. Її здивування було сповнене захоплення, змішаного зі страхом. На її устах променилась усмішка, а очі блищали від сліз. Присутність незнайомого ніби перевернула все її єство. Здавалося, що той, хто постав перед нею, був неземною істотою. В його погляді мерехтів відблиск очей ангела.
Істота, яка була для Жільята тільки тінню, заговорила. Голос із-за дерев був ніжнішим, ніж жіночий, але все ж то був голос чоловіка. До Жільята долітали слова:
— Мадемуазель! Я бачу вас щонеділі і щочетверга, мені казали, що раніше ви так часто не приходили. Пробачте мені, на це звернули увагу інші. Я ніколи не говорив з вами, це був мій обов'язок. Нині я заговорив з вами — це теж мій обов'язок. Я повинен передусім звернутись до вас. "Кашмір" відпливає завтра. Ось чому я прийшов сюди. Ви щовечора прогулюєтесь у своєму саду. Було б негарно з мого боку дізнаватися про ваші звички, якби не одна моя за-думка. Мадемуазель! Ви бідна, а я віднині став багатим. Чи хочете ви, щоб я став вашим чоловіком?
Дерюшетта благально склала руки, заніміло подивилася на того, хто говорив, її погляд був зосереджений, уся вона тремтіла від голови до ніг. Голос вів далі:
— Я вас люблю. Бог не для того створив серце чоловіка, щоб воно мовчало. Раз бог обіцяє вічність, значить, він хоче, щоб чоловік жив у шлюбі. Для мене на землі тільки одна жінка — це ви. Мої думки про вас — це молитва. Бог — моя віра, ви — моя надія. Крила, на яких я можу злетіти, носите ви. Ви — моє життя, а тепер — і моє небо.
— Мосьє, — мовила Дерюшетта, — нема нікого в моєму домі, хто міг би відповісти вам на це.
Голос зазвучав знову:
— Я створив цю солодку мрію. Бог не забороняє мріяти. Ви здаєтесь мені сяйвом. Я палко люблю вас, мадемуазель. Свята невинність — це ви. Я знаю, що о цій порі всі сплять, але іншого часу я вибрати не міг. Ви пригадуєте місце в Біблії, яке нам прочитали? Книга Буття, глава двадцять п'ята. З того часу я завжди думаю про ті слова. Я часто їх перечитував. Превелебний Ерод казав мені: "Вам потрібна багата жінка". А я йому відповідав: "Ні, мені потрібна бідна жінка". Мадемуазель, я говорю з вами, не наближаючись до вас, і я відійду ще далі, якщо ви не бажаєте, щоб моя тінь торкалася ваших ніг. Ви моя володарка, ви підійдете до мене, якщо захочете. Я люблю і чекаю. Ви — живе втілення божої благодаті.
— Мосьє, — пролебеділа Дерюшетта, — я не думала, що мене помічали по неділях і по четвергах...
Голос вів далі:
— Не можна боротися проти того, що послано з самих небес. Найбільший на світі закон — закон любові. Шлюб — це Ханаан. Ви — краса обітована. О благодатна, схиляюся перед вами!
Дерюшетта відповіла:
— Я не думала, що чинила гірше тих, хто справно відвідував церковну службу... Знову пролунав голос:
— Бог своєю волею створив квіти, вранішню зорю, весну, і він хоче, щоб скрізь панувала любов. Ви така чудова в цій священній темряві ночі! Цей сад обробили ви, і від цих квітів віє вашим диханням. Мадемуазель! Душа поєднується з душею незалежно від них. Не наша вина в тому. Ви молились у церкві, тільки й усього; і я там був — тільки й усього. Я лише відчував, що кохаю вас. Інколи мій погляд зупинявся на вас. Це було недобре, але що я міг вдіяти? Все це трапилося зі мною, коли я дивився на вас. Перечити цьому неможливо. Існують таємні жадання, які стоять вище нас. Найвеличніший храм — людське серце. Мати вашу душу в своєму домі
— це земний рай, який, я сподіваюсь, ви погодитесь розділити зі мною. Поки я був бідний, я мовчав. Я знаю, скільки вам років. Вам двадцять один рік. Мені ж двадцять шість. Завтра я від'їжджаю, якщо ви мені відмовите, я більше сюди не повернуся. Будьте моєю нареченою. Ви погоджуєтесь? Мої очі вже не раз мимоволі ставили це запитання вашим очам. Я люблю вас, дайте мені відповідь. Я поговорю з вашим дядьком, як тільки він зможе мене прийняти, але насамперед я звертаюсь до вас. Адже про Ревекку треба запитати в самої Ревекки. А може, ви не любите мене.
Дерюшетта схилила голову й прошепотіла:
— О, я обожнюю його!
Це було сказано так тихо, що почув тільки Жільят.
Вона не підводила голови, ніби ховаючи в темряві обличчя, ховала в тіні й думки.
Запала тривала мовчанка. Жоден листочок на деревах не ворухнувся. То був той строгий і мирний час, коли сон неживих предметів поєднується зі сном живих істот і ніч ніби прислухається до биття серця самої природи. В цю безмовність вривається гармонійною співзвучністю невгамовний шум моря, який доповнює тишу.
Знову пролунав голос:
— Мадемуазель! Дерюшетта здригнулася.
— Я чекаю.
— На що ви чекаєте?
— На вашу відповідь.
— Бог почув її, — мовила Дерюшетта.
Тоді голос начеб задзвенів, і водночас він став ще ніжнішим, ніж перед тим. Слова лунали з гущавини дерев, як з неопалимої купини:
— Ти моя наречена. Встань і прийди до мене. І хай ця зоряна глибінь стане свідком прийняття моєї душі твоєю душею, і хай наш перший поцілунок вознесе нас на небеса!
Дерюшетта підвелася і якусь мить, втупивши погляд перед собою, очевидно, в погляд його очей, стояла непорушно. Відтак з високо піднятою головою, з обвислими руками і розчепіреними пальцями пішла повільними кроками, як ідуть, коли під ногами не чують твердого грунту, під дерева і сховалась між ними.