XI
Відкриття
Люди іноді навідуються до прибережного рифу, але до рифу у відкритому морі — ніколи. На що там можна натрапити? Це вам не острів. Не сподівайтеся знайти там якийсь харч: немає ні фруктових дерев, ні пасовищ, ні тварин, ні джерел з питною водою. Це голий камінь посеред пустелі. Це скеля — крутосхили над водою і гострі шпилі під водою. На людину там чигає сама погибель.
Ці своєрідні рифи, котрі старою моряцькою мовою називалися "самітниками", як ми вже сказали, — місця незвичайні. Море там на самоті з собою і робить що хоче. Ніякий гість із землі не потурбує його. Море боїться людини, воно їй не довіряє, воно ховає від неї свою суть і свої справи. Поблизу рифу воно почуває себе впевнено: людина туди не загляне. Ніхто не перерве монологу хвиль. Море працює над рифом, поправляє ушкодження, загострює його шпилі, відточує їх, підновлює його,
пильнує, щоб він був у належному стані. Воно свердлить скелю, подрібнює м'який камінь, оголює камінь твердий, здирає тіло, залишає один кістяк, все обнишпорює, розсікав, просвердлює, з'єднує каналами, зв'язує тупики, заповнює риф комірками, уподібнюючи його до величезної губки, видовбує всередині, різьбить назовні. В підводній горі, своєму потаємному володінні, воно будує для себе печери, святилища, палаци; воно насаджує страх яку огидну і пишну рослинність — плавучі трави, котрі кусаються, і страховища, які пускають коріння; всю цю потворну велич воно ховає під покровом вод. На рифі, котрий стоїть на відшибі, ніхто не вистежує за морем, не підглядає за ним і не заважає йому, там воно на привіллі розкриває свою приховану таємницю, недоступну для людини. Там кишать жахливі й незбагненні породження. Там весь незнаний світ морської безодні. Скелясті миси, коси, стрілки, природні хвилерізи, брили, підводні камені, як ми вже казали, справжні споруди. Геологічна формація — ніщо у порівнянні з формацією океанічною. Рифи — ці житла хвиль, ці піраміди та усипальниці піни — належать до зразків нерозгаданого мистецтва, котре автор цієї книги якось назвав "мистецтвом природи". Це мистецтво відзначається монументальністю стилю. Сама випадковість тут здається продуманою. Ці споруди багатоликі. Їм властиві сумбур колонії поліпів, величність соборів, вигадливість пагоди, могутність гірського кряжа, витонченість дорогоцінної дрібниці, жах погребного склепу. Всі вони в комірках, як осине гніздо, в барлогах, як лісові хащі, у підземних ходах, як кротова нора, в камерах-одиночках, як тюрма, в засідках, як поле бою. У них є ворота, вони завалені, в них є колони, але вони з відбитим верхом, у них є вежі, але вони поперехняблювані, в них є мости, але вони поруйновані. Внутрішні, приміщення в них строго розподілені — одні, наприклад, тільки для риби, другі — для птахів. Перейти з одного приміщення в друге не можна. Їх архітектурна форма змінюється, спотворюється, то підтверджує закон рівноваги, то заперечує його, розпадається і раптом застигає, починає архівольтом, а закінчує архітравом; брила спинається на брилу; за муляра тут править Енкелад. Незвичайна механіка ставить тут свої завдання і розв'язує їх. Нависле склепіння, здається, от-от упаде, але не падає. Незрозуміло, як тримаються ці запаморочливо високі споруди. Все на-вкіс-перекіс, скрізь виступи, пустоти, загрозливі нависання; закон цього вавілонського стовпотворіння незбагненний. Невідоме — великий архітектор, воно не знає ніяких розрахунків, але все йому вдається; скелі вибудувані як попало, це приголомшливо монументальні споруди, ніякої логіки, але могутність рівноваги. В цьому є щось більше ніж міцність, воно ховає в собі вічність. І водночас тут цілковитий лад. Невгамовність хвиль ніби передається граніту. Риф — це скам'яніла буря. Ніщо не приводить у замішання розум так, як творива цієї дикої архітектури, котрі валяться вічно і вічно стоять. Все тут підтримує одне одного, протидіє. В цій боротьбі ліній постають архітектурні витвори, у яких можна впізнати співпрацю двох вічних ворогів: океану та урагану.
Серед пам'яток цієї архітектури є свої архітвори, вони жахливі. Один із них — Дуврський риф.
Море його створювало і вдосконалювало з нечуваною любов'ю. Сердита хвиля вилизувала його. Він огидний, підступний, похмурий, весь поритий підземними ходами.
Його перетинала ціла сітка підводних нір, які розгалужуються на незмірних глибинах. Багато з цих непрохідних штолень під час відпливу своїми отворами виходять на сушу. В них можна зайти. На свій страх і ризик, звичайно.
Задля врятування машини і власного життя Жільят змушений був обстежити кожний грот. Кожен наступний з них був жахливіший за перший. Скрізь у підводних печерах в перебільшених розмірах, властивих океанові, відтворювалися картини розбою і різанини, які дивовижно відбилися в тіснині між двома Дуврами. Той, кому не доводилося бачити на віковічних гранітних стінах морської печери жахливих фресок,
намальованих природою, той неспроможний їх собі уявити.
Ці жахливі гроти — підступні. Затримуватись у них не варто. Під час припливу вода заливає їх по самісіньку стелю. Там аж кишать стоноги та інші морські тварини.
Гроти захаращені велетенськими купами круглих валунів. Чимало з цих валунів заважили б понад тонну кожен. У них були найрізноманітніші розміри і забарвлення: більшість із них були мовби скривавлені, інші, оброслі кошлатими і липкими водоростями, здавалися великими кротами, які підривають скелю. Деякі з гротів закінчувалися склепінчатою нішею. Інші ж артерії таємних шляхів сполучення продовжувалися в скелях чорними покрученими щілинами. То були вулиці безодні. Ці щілини поступово звужувалися аж так, що годі було пройти ними людині. З запаленою головешкою в руках там можна було побачити, як моторошна темрява сочиться водою.
Якось, захопившись пошуками, Жільят проник у таку щілину під час відпливу. День був погідний, безвітряний і сонячний. Нічого було боятися підступності моря — воно не загрожувало ніякою небезпекою.
Дві причини, як ми тільки-но сказали, спонукали Жільята йти в розвідку: для врятування машини потрібно познаходити придатні для вжитку уламки пароплава, а для власного прохарчування — крабів та лангуст. Черепашкових у Дуврах йому вже не вистачало.