Іона бачить двірника з пакунком і вирішує заговорити з ним.
— Чоловіче, котра тепер година буде? — питає він.
— Десята... Чого ж став тут? Проїжджай!
Іона від'їжджає на кілька кроків, згинається і впадав в тугу... Вдаватися до людей він вважає вже марною річчю. Але не минає й п'яти хвилин, як він випростується, стріпує головою, немов від гострого болю, і смикає віжки... Йому несила.
"Додому,— думає він.— Додому!"
І конячина, наче зрозумівши його думку, починає бігти підтюпцем. Години через півтори Іона сидить уже коло великої брудної печі. На печі, на долівці, на лавах хропуть люди. В повітрі "спіраль" і задуха... Іона дивиться на тих, що сплять, чухається і шкодує, що так рано вернувся додому...
"І на овес не виїздив,— думає він.— Через те воно й туга. Людина, що знає своє діло... що і сама сита, і кінь ситий, завжди спокійна..."
В одному кутку підводиться молодий візник, сонно крекче і тягнеться до відра з водою.
— Пити захотів? — питає Іона.
— Авжеж, пити!
— Так... На здоров'я... А в мене, брат, син помер... Чув? На цьому тижні, в лікарні... Історія!
Іона дивиться, який ефект справили його слова, але не бачить нічого. Молодий укрився з головою і вже спить. Старий зітхає й чухається... Як молодому хотілось пити, так йому хочеться говорити. Скоро минає тиждень, як номер його син, а він ще до пуття не говорив ні з ким... Треба поговорити до ладу, не хапаючись... Треба розказати, як захворів син, як він мучився, що говорив перед смертю, як умер... Треба описати похорон та поїздку до лікарні по одяг покійника... На селі залишилася дочка Онися... І про неї треба поговорити. Та мало хіба про що він може тепер поговорити? Слухач повинен охкати, зітхати, додавати жалю... А з жінками говорити ще краще. Ті хоч і дурні, але ревуть від двох слів.
"Піти до коня подивитися,— думає Іона.— Спати завжди встигнеш... Аякже, виспишся..."
Він одягається і йде до стайні, де стоїть його кінь. Думає він про овес, про сіно, про погоду... Про сина, коли сам, думати він не може... Поговорити з ким-небудь про нього можна, але самому думати й малювати собі його образ нестерпно моторошно...
— Жуєш? — питає Іона свого коня, побачивши його блискучі очі.— Ну, жуй, жуй... Коли на овес не виїздили, сіно їсти будемо... Еге ж... Старий я вже став їздити... Сипові б їздити, а не мені... То справжній візник був... Жити б тільки...
Іона мовчить якийсь час і каже далі:
— Отаке-то, брат, кобилочко... Нема Кузьми Іонича... Богу душу віддав... Взяв і помер марно... Теперечки, скажімо, в тебе є лошатко, і ти тому лошаткові рідна мати... І раптом, скажімо, те саме лошатко богу душу віддало... Адже жаль?
Конячина жує, слухає і дихає на руки своєму хазяїнові...
Іона захоплюється і розповідає їй усе...
1886