— Скажи радше: дурна наша дитина! Я не можу на то дивитися! Гріх би був не мішатися в таке. То свиньство, не господарство. Я зараз там піду...
— Лише, Михасю, не гризися тим і не бери собі до серця так, як першого разу, бо міг би розхоріти-ся або ще гірше.
— Тепер не бійся о мене! Минувшого разу я був з візитою... і для того мене поведення тої дурної пави так обійшло. Тепер я піду там не на празник... Мушу тому дурневі очі отворити, що коли так дальше дасть себе брати під ноги, то піде з торбою...
І Михась так, як стояв, пішов на обійстя Юзя. По сінех швендалися майстри...
— А що ви люде робите? — відізвався —Михась до них,— коєць на кури, чи хлів на безроги?
— Та де! то має бути покій...
— Ще їм того мало! — замуркотів Михась. Тепер не пішов до покою, лише звернувся до кухні.
Тут хотів прикликати Юзя, аби з ним розмовитися. Але замість Юзя застав у кухні Вандзю. Михась приступив відразу до діла.
— Чи ви люде подуріли, чи який вам чорт голови позавертав! Що ви вирабляєте?
— Що ж ми такого вирабляємо? — каже Вандзя.
— Як то що? Вам здається, що Пишнівці ваші? Та при такім марнотравстві то всьо проциндрите, що хоч з торбою йти...
— Як проциндримо, то своє!
— Овва! а богато ти свого принесла? Не бійся! на ті твої фаталашки ніхто не злакомиться... Впрочім мені до того нічо, але тут моя праця марно йде на такі витребеньки, що не варто й плюнути.
— Це не з вашої ласки, лише баронової.
— А баронова була би фігу лишила,, як би не я.
— Чогож хочете? — питає Вандзя люто.
— Того хочу, щоби ти мені дитини не мучила тай маєтку не тратила!
— Прошу мені в моїй хаті авантури не вирабляти!
— Твоя хата! а мав пес хату?
— Геть мені звідси! — кричала Вандзя.
— Ти дурна фриго! ти мене будеш виганяти з хати, котру я ставив? Я тут прийшов не до тебе, лиш до того дурня, аби йому отворити очі те безголовя...
— Марш! бо голову розібю! — і Вандзя вхопила за коцюбу та замахнулась на Михася.
— А ти суко! то ти мені грозиш?
Михась хопив миттю за коцюбу, зломив її як стеблину, коцюбу кинув в кут, а кусником держака замахнувся на невістку.
— Пожди шельмо! я тобі покажу, як батька зневажати...
Ванда поступалася в кут пищачи, начеб з неї хто шкіру дер. Але й справді мала чого кричати, бо поведения Михася не виглядало на жарти.
В тій хвилі надбіг засапаний Юзьо. Він почув аж до стодоли крик і прибіг в саму пору, коли батько йшов у шляхетський танець з Вандою. Юзьо хопив Михася за руку.
— Тату, не забувайтеся, що то моя хата а то моя жінка... бо щоби я не забувся...
Михась пристанув і обернувся до сина.
— Твоя хата?... Так, твоя. А знаєш, по що я сюди прийшов? По те, аби тебе остерегти перед пропастю, в котру тебе та чортиця тягне. Я хотів тебе своєю рукою піддержати. Ну, але це твоя хата і твоя жінка... В тій хаті то вільно батька коцюбою бити... Пропадай же ти з своєю хатою і своєю жінкою! бодай би я був тебе не знав... Виховався ти в чужім гнізді, тай це гніздо, котре тобі вистелила твоя жінка, для мене чуже... Не признавайся, що ти мій син, не хочу бути твоїм батьком... Тьфу!
І Михась вийшов сильно зворушений.
— Чуже гніздо, аж смердить, і більше не гляну на нього, так мені, Боже, допоможи!
Михась підніс пальці в гору, як до присяги, здій-мив шапку і перехрестився.