І старенька груша на краю городу теж зацвіла. Кощаве, чорне гілля, ще зовсім безлисте, а дивись — разочки цвіту оживили її всю, надали легкості, і вже якась комашня лазить серед цвіту, тонесенько виграє, і вже бджоли турботливо гудуть, і в їхньому бринінні басовитому — голос весни, чується пісня її.
Поникав по городу, за городом, прийшов до хати — і раптом здалося, що темно тут, мов у погребі! Чому темно, коли повно сонця? А тільки чомусь похмуро. Чи не тому, що немає тут розквітлих вишень, їхнього цвіту?
І ти вже не міг усидіти в хаті, знову понесло тебе надвір, бо не вистачало товариства помолоділих од цвіту вишень, бо душа твоя дитяча прагнула того барвистого світла, яке вони випромінювали. Ти ходив по обійстю, ти усміхався сам собі, небесам блакитним усміхався, тим свіжим весняним пахощам, які дарували тобі розквітлі дерева, і почувався най— щасливішою істотою. І навіть співав — сам щось вигадував про сонце, про отих журавлів, які ранньої провесни прилітали на замерзлі болота коло лісу, про матір співав, що вона десь у ланці зараз, на буряках.
І мав у грудях дивне відчуття польоту. Варто було, здається, розставити руки, пробігтись — і полетів би над весняним Овечачим, полетів би над садками, в чистому небі так, як летять журавлі.
— Була в матері на короварні, — сказала Василинка. — Телятко одне здохло, то я плакала. Лежить у кутку, ноги відкинуло й не ворухнеться.
— У Красулі чи Ластівки? — спитав ти, вмить переймаючись жалем.
— У Ластівки. А вона, видно, теж розуміє, що її телятко здохло, бо чого б ото ревла? Реве й реве, аж страшно. Навіть сльози бігли з очей, я сама бачила.
— Сльози? — не повірилось тобі. — Хіба худоба плаче?
— Отакої! — здивувалась Василинка. — Наче ти ніколи не бачив! То ж її телятко здохло. Думаєш, Ластівка не любила його? А як собаці ногу колесом переїде, то хіба собака не плаче? Я сама бачила! І собаки, й худоба розуміють все, тільки мовчать, говорити не навчились. А може, й балакають якось там по-своєму, але ми не второпаємо. От би зрозуміти, правда?
— Правда, — згодився ти.
Давно вже тобі спадало на думку навчитись розуміти мову тварин, довідатись, про що балакають між собою.
А що балакають — у цьому не сумнівався. І собаки, й худоба, і коні. Навіть кури перемовлялись.
— І добре було б навчитися по-їхньому, — сказала Василинка. — Якби мені закортіло, то змогла б. Не віриш? — І подивилась так, наче хотіла, щоб ти їй вірив. — У мене є вміння до всього, то й коней навчилася б розуміти…
— Розуміти не штука, — мовив ти, — Ген конюхів скільки…
— І балакати по-їхньому навчилася б! — із запалом сказала Василинка. — От тільки хто мене пустить до коней? Треба до школи ходити. А нащо мені школа, коли однаково доведеться кинути? Мати й тепер ось посилає на короварню замість себе, не дочекається, коли зовсім виросту. Каже, що я її хліб їм, що вона за мною життя не бачить. То я сама вже не діждусь, коли виросту, щоб не їсти материного хліба, щоб самій заробляти.
— Василинко… — мовив ти й затнувся.
Подивилась на тебе очима великими, волошковими, і десь у їхньому сяйві наче біль ворушився — такими ледь-ледь помітними скалочками.
Тобі хотілося сказати, що вона дуже гарна, що нехай би кинула свою матір, котра дорікає шматком хліба, та переходила жити у вашу хату — це ж таки близько перейти, через дорогу, — а ви вже не пошкодуєте для Василинки ні хліба, ні чогось іншого. У твоєї матері лежить у скрині старовинне намисто, мати не вбирає тих прикрас, то кому вони дістануться, як не Василинці. Ти давно вже уявляв їх на Василинці — от було б славно, бо ні в кого нема кращого намиста!
Але всі ці слова застрягли в горлі, й ти лише видушив: — Давай до ставу підемо… там вишні порозцвітали.
По межі ви подались у поле, що зеленіло озиминою, та й попрошкували сільською околицею. Цікаво було дивитися звідси на Овечаче — повите сивастим серпанком, у молодій зелені, в першому цвіту, що наче хвилями позастигав коло кожної хати, — село сміялось і раділо, мов жива істота. Сонце вже висіло над лісом, і благословенна тиша розіллялась довкола.
— А до матері ходить якийсь дядько з Псярівки, — назвала Василинка сусіднє село, що лежало за лісом. І коли назвала, то ти відразу й поглянув на ліс, наче за стіною дерев міг побачити далеке село.
— Чого він ходить? — якось само поспиталось, і ти допитливо зиркнув на Василинку. Тут, у зеленому полі, осяяна сонцем, була вона схожа на весняний цвіт, і губи її жевріли солодким огнем.
— А я знаю? Ходить і ходить, мати пускає. А якби на мене — ніколи б його не пускала. Мати горілкою поїть його, а він п’є і мовчить. Сяде коло столу, наллє собі, перехилить, а потім закусує.
— Чого ж він ходить? — поспитав ти вдруге, подивований тим чоловіком і його поведінкою. — Може, він вам город зорав?
— Еге ж, псярівський тобі зоре, дочекаєшся! Мабуть, тому ходить, що мати поїть горілкою. А не поїла б, то він і не навідувався. А вчора, — засміялась Василинка, і на волошках її зайчики заіскрились, — прителіпався посеред білого дня, а матері ще вдома нема. Я й зачинила двері перед його носом. Він позаглядав у вікна та й поплентався, як побитий пес.
І ви обоє засміялись. Тільки Василинка враз посмутніла:
— От перепаде мені від матері, як довідається!
— За що перепаде?
— Бо не пустила… О, ти не знаєш моєї матері, вона буває така зла… Каже, що я світ їй зав’язала. Каже, якби не я, то вона б у селі не сиділа, а десь повіялася б, знайшла собі щастя. Як на мене, то хай віється, я й сама проживу. Школу кину, піду в колгосп. Хіба я не догляну тих самих корів, що в матері зараз? І нагодую, і видою. І коло телят умію ходити, бо хіба ж не помагаю матері?
Василинка говорила без жалю, без гіркоти, а тобі краялося серце за неї.
Ти порівнював свою матір із тіткою Яриною — і ніяк не міг утямити, чому тітка Ярина така недобра, має свою дочку мало не за чужу, хоче кинути її, в той час як твоя мати любить тебе, не шкодує нічого, думає лише про ланку та про те, щоб ніхто не скривдив тебе, щоб мав зодягнутись, поїсти.
— Василинко, — нарешті зважився, — переходь жити до нас.
— До вас? — Зупинилась, обдумуючи почуте, дивлячись насторожено. — А чого?