Відчуваючи в грудях дивну відвагу, став на ослін і затис у долоні залізний молоточок. Затис — і зледва потягнув донизу. Трибики в годиннику загули— затріщали напружено, хвилинна стрілка посунула— посунула вперед. Але ти не хотів підганяти час, ти хотів зупинити його невблаганну течію, а тому підніс догори. Ходики тихенько щось пробубоніли — і стихли. Ніщо не рухалось, не клацало в їхніх пласких грудях, і стрілки завмерли теж. Тоді, облизуючи пересохлі від хвилювання губи, ти зняв із ланцюжка залізний молоточок, обережно попустив ланцюжок, а сам зіскочив на долівку.
Ходики незвично мовчали, і в хаті стояла мертва тиша. Отже, час таки зупинився. Ти навіть чув, як він стоїть на місці, не посувається — в твоїх вухах наче напнута струна дзвеніла, болісно відлунюючи в свідомості.
Ти припав до вікна й переконався, що час і справді стоїть на місці, бо світило сонце, як і досі, поки ти не зупиняв час. І мати так само на городі саджала грядку. Подивився в друге вікно, що виходило на дорогу, — тітка Ярина мастить хату, як і мастила.
Отже, все зупинилось, бо ти зупинив час. Відчув торжество, що тобі до снаги такий вчинок, почував у собі силу, здатну, здається, перевернути землю. Тримав у кулаці залізний молоточок, позирав на мовчазні ходики і вже думав про те, що можна було б не тільки спробувати зупинити час, а й повернути назад. Назад, у те минуле, за яким так побивається мати. Нічого, що в тому далекому минулому ще, здається, не було тебе, зате був батько, добре їм велось обом із матір’ю, бо інакше б вона не згадувала, не журилась.
І ти вже став на ослін, щоб потягнути ланцюжок, аби стрілки почали крутитись назад (бо хіба можна якось інакше повернути час), та в цю мить зайшла мати і мовила здивовано:
— А ти чого калічиш ходики?
— Та вони… та я… Ось молоточок мало не відвалився, то лагоджу.
— Ой, дивись, бо скрутиш їм шию, тоді начуватимешся.
Почепив молоточок — і ходики знову пішли, і час знову рушив уперед. Ти гайнув у колгоспну контору, бухгалтер, як водиться, увімкнув "Рекорд", потім глянув на свою цибулину — й ти зірвався з порога, покушпелив додому…
Того разу так і не пощастило повернути час назад, у минуле. Проте вдалось зупинити, час навіть стояв якусь мить на місці — ти добре запам’ятав, як він завмер, непорушний, тільки в вухах болісно дзвенить напнута струна, дзвенить тонко, ось-ось увірветься.
Після зими, після холодів білити хати — найрадісніше свято у селі.
Вже й весна минула, вже й сонечко щиро сміється згори, зелені килими трави так само щиро та свіжо сміються на моріжках, у лузі, а хати ще й досі стоять так, як узимку, набурмосились у чорних загатах із бараболиння, кукурудзиння, соняшничиння, а то й соломи. Щоправда, не в кожного та загата ціленька та незачіпана простояла до тепла, бо чи зимою, чи вже напровесні хазяйка таки смикне якийсь крутень соломи або сухого барабо— линня на підпал у печі, — ось загати й схудли потроху, ось і схожі на діряві кожухи, що зносилися за зиму.
А з весною, з теплом, люди обдирають загати, і тоді з-під них появляються облуплені, у підтьоках, стіни, що похмуро глипають на світ. І хіба жіночій душі не закортить причепурити хату, щоб вона була схожа на писанку, щоб схожа була на весняну годину, на молоду пору року, щоб теж усміхалась весело — і іншим хатам, і зазеленілим садкам, і подорожнім, що проходять повз вікна?!
І тоді по всенькому селу починають мастити хати. Хто раніше здере загату й помастить стіни, а хто пізніше. Рідко знайдеться яка жінка, що не захоче або не зможе навести лад ізнадвору, — то чи недужа, чи ледащо на все село. І тоді її недоглянута хата коле всім очі, кожне думає: а чому ця господа обдертими стінами чорніє, по-вовчому блимає вікнами?
А починають мастити хати перед Великоднем, неодмінно теплого дня, сонячного. Жінки не змовляються між собою, а дивись, повиходило багато, зашмаровують стіни жовтою глиною, де обвалилось, і ті жовті латки чудно темніють на білих сорочках, у яких простояли хати ще з минулого року.
А потім жінки, підкасавшись та позапинавшись хустками так, що тільки очі видно, білять свої хати білою глиною, ледь-ледь підсиненою синькою. Правда, є такі господині, що багато додають синьки в глину, тоді стіни їхніх хат навіть голубіші, ніж небо. Проте більшість овечацьких жінок не люблять такої яскравої синяви на стінах, вона в них спокійна, легенька, не дратує погляд своєю густотою, а тільки милує, тільки радує.
Другого дня — теж теплого, погідного — уже мастить чи не все село! Хати, побілені ще зучора, вже обсохли, й тепер вони чистенькі, мов лялечки, тепер вони погірдливо позирають на своїх непричепурених посестер, схожі на вродливих дівчат, що свідомі своєї краси, що й самі не натішаться нею… А вже назавтра майже всі хати в селі доглянуті, помазані та побілені, всі вродливі, усміхнені, вдоволені своєю красою, наче обернулись раптом хати на велику лебедину зграю, що сіла в селі поміж дерев, поміж садків, перепочине трохи — та й знову гайне в світи, зоставивши в людських душах жаль і смуток по своїй зниклій досконалості, довершеності, красі, чистоті!
Лебедями білими пливуть хати — пливуть через твої спомини, через весни й осені, і ти й досі не перестаєш думати, що вони таки могли злетіти, могли!
А ваша хата… у вишняку стояла, де кожна вишня — добре знана, мов рідна. За вишнями рядок осокорів, за осокорами садок: кілька яблунь старих, груші, теж немолоді, дебелі, а за ними по межі сливки, одна коло одної, аж на край города, і зрідка поміж них вишеньки.
Свою хату не міг би ти уявити без подвір’я, що навесні заростає споришем; без осокорів та вишень, що завжди заглядають у вікна, дивляться, що ви там із матір’ю поробляєте, — і вам добре, що дерева не забувають про вас; не міг би ти уявити свою хату і без городу, гаптованого зеленню картоплі, буряків, гарбузів, соняшників, жита, конопель. Авжеж, конопель і жита, бо тоді, по війні, сіяло їх кожне, твоя мати сіяла теж.
Куди б ти в селі не бігав, у які б далекі поля не заносили прудкі ноги чи, може, ходив до когось у гості, та завжди в твоїй пам’яті теплим і ласкавим образом світилась рідна хата, й, коли ти повертався до неї, — наче під надійне крило потрапляв, що захищало та оберігало.