— Якби ти не ліз,— стали дорікати Орчикові, коли спустився додолу, — то нічого й не сталося б.
— Я кричу, а вони в мене на спині б'ються,— розказував Орчик, уже трохи відійшовши од недавнього переляку.
— Чого ж ти не додумався схопити котрогось?
— Е-е, підіть самі схопіть! Язики в них червоні, наче в дзьобах огонь.
Потім хлопці взялись гніздо на місце покласти. А як ти його покладеш на верхівку, коли й без нічого туди важко залізти? Ну, прив'язали якось Орчикові до плечей, а він став дряпатись. І таки вибрався по стовбуру, та поміж гілля важко стало. Поки дістався вгору, од гнізда саме лише цурпалля зосталось. Ну, що ж, він і таке прилаштував, а потім вимостив його віттям, листям вистелив. Думав, що помогає лелекам. Але котрим? Тим, що цієї весни зайняли гніздо, чи тим, котрі давно колись тут висиджували своїх пташенят?
Проте ні перші, ні другі чомусь уже не повернулися на цей осокір. Скільки Орчик із хлопцями навідувалися сюди, сподіваючись, що хтось поблискує вгорі червоним дзьобом — марно. Лелеки обминали цей осокір, обминали гніздо...
А ще — про самотнього лелеку.
Тієї весни він прилетів найпізніше. Давно всі повернулись, давно вже по гніздах сиділи, а він чи сам із теплого краю добирався, то припізнивсь, чи з сусіднього села прибився. Великий, важкуватий, ширококрилий, самотиною кружляв над селом. Найдовше чомусь затримувався над церквою. Зрештою, опустився на баню і так завмер, витягнувши довгу шию. Не мало стояв і не багато, а потім перелетів до якогось двору, сів на дереві, дивився, як неподалік товчуться лелеки у своєму гнізді.
— Знаєте, — розказували одне одному в селі, — лелека у нас якийсь літає. І не в парі, а сам. Приблудний, еге ж?
— Та приблудний, бо не знає, до якого гнізда йому й пристати. Може, лелечиху шукає?
— Хіба ж знайде? Бачте, старий. Політає трохи, а потім сяде й півдня відпочиває.
— Та не старий він, а сумний.
— Того й сумний, що старий...
Де тільки не висиджував той самотній лелека! Здається, жодного дерева не обминув у селі, жодної хати. І якась гіркота була в тому, як він підгинає то одну, то другу ногу, як тримає голову.
Не обминув обійстя і вдови Киселихи. На хліві стовбичив день, а потім ізник надвечір. Думала вдова, що не повернеться, а він уранці знову навідався. Походжав по гребеню, поклацував дзьобом. Киселиха стояла в сінях і дивилась на лелеку. Думала: "Хоч би не летів уже нікуди. Чи в мене не такий хлів, як у людей? Або хата? Міг би собі гніздо змостити, чи я щось мала б? Я б йому сама тих жаб із лугу носила, якби тільки не кидав обійстя".
Знала Киселиха, що лелеки в'ють гнізда тільки в парі, тому переживала, щоб і цей самотній лелека найшов собі когось. Думала: "Адже інші находять, і цей повинен. А то ж сумний такий, що господи... І в нього гризота якась у душі пташиній, бо чого б то скитатись? Е-е, пташка, як людина, пташка теж має щось на серці, а в цієї — камінь..."
Отак посидів на Киселишиному хліві той лелека, походив гордо, поважно, ніби думку якусь думаючи, а потім ще політав над селом, ні до кого не пристаючи,— та й зник. Зник, ніби ніколи й не було в нашому селі самотнього лелеки. Де ж він тепер? В іншому краю журиться, перелітаючи з осокора на осокір, в іншому краю приглядається до лелек, вишукуючи собі пару і не в силі знайти її?
Чи вже знайшов і нікому не ранить серця своєю журливою самотністю та мовчанням?
Синє моє село — за відстанями та за роками... І досі в ньому навесні лелеки носять на своїх крилах високе небо. Й досі б'ються в ньому за гнізда — іноді вирослі діти зі своїми ж таки батьком та матір'ю. І досі там довгоногі лелеченята вчаться літати, напружено б'ючи повітря молодими крильми. Й досі шкільний сторож викидає, либонь, із димарів галуззя, коли комусь захочеться моститись там.
Далеке моє село, лелече...