— Славити Бога! — сказав і хотів пуститися додому. Але втім почув якийсь шелест, і серце єму забилося тривожно. Вправді вірив в безвинність свого чину, а все-таки свідомість чужої власності відзивалася часом в якійсь далекій закутані єго спрацьованого мозку.
Він став.
Шелест було чути доволі добре. Се хтось ішов лісом, і то недалеко. В пітьмі ночі годі було добачити, хто — чи звір, чи чоловік, але ступання ніг було чути зовсім виразно. Оно наближалося все ближче і ближче.
— Може, дик, — погадав собі Василь і мимохіть відскочив вбік та оперся плечами задля оборони о найближчий пень старого дуба.
То не дик.
О кілька, щонайбільше о кільканадцять кроків перед Василем поміж деревами блисло слабоньке світло. Як іскорка, запалало в темно-сірій пітьмі ночі і сніговиці. Блисло і не згасло. Зависло на грудях лісничого в маленькій ліхтарці, причіпленій до ременя, що висів через плечі і придержував велику стрілецьку торбу.
Так, се був лісничий — грізний, невмолимий Василів ворог.
— Стій! — зверещав дико, знімаючи з ременя рушницю. Не потребував кричати, бо Василь і без того став з
грабчуком на ремені під дубом і не знав, що з собою почати. Втікати по снігу тяжко. У лісничого ліхтарка і добра, вірна рушниця. Годі.
— Стою, — відповів Василь глухо і дожидав, що буде дальше.
— Стоїш, — говорив лісничий і аж сопів зі злості. — Ану стрібуй, рушся, ти, розбишако! Стрібуй! — Василь мовчав.
— Стулило тобі? Мовчиш? А видиш! А чи пам'ятаєш, що ти зі мною зробив в тім лісі два літа тому? Пам'ятаєш? Почекай же ти, чортівське кодло! Кидай патик! Чуєш?!
Василь стояв під дубом і мовчав. Патика кинути не хотів. Якась безсильна злість сціпила єму зуби. Так буває не раз у сні. Втікаємо перед ворогом, втікаємо, гонимо, кілько сил стане, гонимо, аж ту перед нами пропасть. Перед нами пропасть, за нами ворог, — що ту почати? Через хвилю піт зимний обливає наше тіло, ми пручаємося, відчиняєм насилу очі і будимося з немилого сну.
Але Василь не міг збудитися, бо се не був сон, а ява.
— Кинеш патик? — зверещав лісничий вдруге, але так сильно, що переміг рев лютого вітру. — Кинеш?! — і кількома кроками підійшов до безборонного хлопа.
— Пане! — озвався Василь і чув, що в тій хвилі не він говорить, а промовляє з него батьківська любов і розпука,
— дитина хора, мерзне на зимні!
— Ха-ха-ха!!! Дитина хора! А що ж мене твоя дитина обходить? Твоя і Насті! Ха-ха-ха! — Він засміявся диким, пекольним сміхом. — Слухай, хлопе, — сказав по хвилі, — а чому ти Насті не пустив до мене по дрова? Га?! Чому?!
— І відіпняв від ременя ліхтарку і підніс єї до очей Василя та дивився в єго лице злобно.
Василь не втерпів. Чув, що видержав до краю. Чув, що прийшла хвиля рішуча. Або взад, або вперед. Він кинув собою вперед і відтрунув лісничого від себе.
— Ах ти, падлюко хамська! Я тебе... — верескнув лісничий і в тій хвилі замовк. Лежав як довгий на снігу. Василя коло него не було.
— Чекай! — кричав лісничий, зриваючись на ноги. — Чекай! — підвів рушницю.
Блиск, гук, грім... І Василь повалився на землю.
Так падав перед хвилею грабчак, підтятий єго рукою.
По лісі пішов відгомін вистрілу. Пішов, полинув, ударив о віконце невеличкої хатини під лісом і заглух.
Тихо. Навіть вітер замовк на хвилю. Здригнувся. Налякав єго вистріл нечайний. Але гнеть він опам'ятався, прийшов до себе. Зірвався, піднявся і скоро та поспішно закрив великими жменями білого снігу сліди кривавого чину...
Тихо. Лиш вітер реве і скиглить, і лютує, аж дерева гнуться додолу. Дивно і напрасно якось вимахують своїми вітями, мов руками, і торкають тебе, і шепчуть, і розказують собі щось дуже страшного.
А в малій хатині під лісом стає чимраз зимніше. Прискає лампа, скриплять лати на стрісі, моцуються крокви з морозом. А великі старезні липи на лісовім високім окопі раз в раз б'ють своїми гілляками до замерзлого віконця. Раз в раз. Они чимдуж хотять Насті щось цікавого сказати.
Але Настя не чує їх, бо спить. Заснула над колискою свого хробачка слабонького, і приснився їй сон дивненький. Десь вони, всі троє, з Василем і дитиною, перейшли на іншу хату, до іншого села. 1 так їм там добре, так весело, безжурно. В хаті тепленько, в коморі достатно, на них одежа нова, не драна, і всі они такі щось дужі, веселі. Аж любо! Довкола них люди привітні і щирі, а лісничого навіть не видати.
Гей, не будися, Насте, бо шкода такого сну!..