Через якийсь час до дивана в лузі чітким військовим кроком підійшов учитель фізкультури їхньої школи. Вчитель фізкультури чомусь завжди ходив саме так: розгорнуто плечі, випнуто груди, задерто голову, й неодмінно чіткий карбований крок. Чи то в школі, чи то на ярмарку, чи то в лісі, де, крім дерев, птахів і квітів, більше нікогісінько.
— Що ти тут робиш? — запитав учитель фізкультури, нітрохи, либонь, не здивований.
— Живу,— почулась відповідь.
— Чому? — пролунало запитання.
— Бо мати народила.
— Я зупинився на дорозі, дивлюсь, думаю: може, моя допомога потрібна? Може, думаю, машина з меблями перевернулась? Катастрофа?
— Я тут живу.
— У лузі?
— Та ще й при березі.
— Нічого не розумію,— сказав вчитель.— Поясни.
Роздягнений, у самих лише трусах, Петро Зеленюк сидів на дивані й пояснював:
— Я вільний? Вільний. Маю право жити, де заманеться? Маю. Приміром, поїхати у Воркуту на шахти. Чи в далекий Туруханський край. Чи в каракумські піски. Чи в славне місто Одесу. Можу поїхати, можу там жити? Ніхто забороняти не стане?
— Можеш поїхати... Ніхто забороняти не стане...
— Так чому я не можу жити в лузі на околиці свого села?
— Ну, бачиш...
— Ага, значить, приїде якийсь чужий турист до нас, поставить отут намет, йому, значить, можна?
— Можна... В наметі.
— А чому ж мені не можна? На дивані?
— В тебе хата є в селі.
— Нема в мене хати. З жінкою посварився. А рідна мати не пустила на подвір'я. З роботою в промтоварному магазині поки що розрахувався, а кращої не знайшов. То маю ж я десь жити, га?!
— Однаково не розумію,— торопів учитель фізкультури.
— Жаль. Значить, так і не зрозумієш.
Учитель фізкультури чітким солдатським кроком подався геть, а Петро Зеленюк, сидячи на дивані, співав. Співав погожому дневі, розквітлому лугові, деревам. І хатам на горбах, садкам і городам, що відкривались перед ним.
— "Чужой земли мы не хотим ни пяди, но и своей вершка не отдадим!.."
Тепер він ждав гостей. А якщо не гостей, то відвідувачів-глядачів. А що, хай би навідалась рідна мати, яка не пустила на подвір'я. Але чомусь найдужче йому кортіло, щоб прийшла Дуська, жінка. Вглядався в кущі на лузі, у вулички на околиці, на дорогу, що слалась поміж осокорів, та ніде не помічав Дуськи, яка б мала квапитись до нього, щоб умовити йти додому й не виставляти її на посміховисько. Й тому, що Дуська вперто не йшла, в душі закипав гнів — гострий, веселий. І колгоспний пенсіонер Онисим Гаркуша, й учитель фізкультури — не ті кадри. Та не він буде, якщо не дочекається справжнього кадра, Дуську!
"Газик" бригадира колгоспу, наче глісер по воді, проплив по розквітлих хвилях червневого лугу, й передні колеса машини мало не накотились на диван. З-за лобового скла, мовби з акваріума, блимав бригадир, схожий на товстого сома, й вуса його двома тоненькими струмочками збігали донизу.
— "Броня крепка, и танки наши быстры..."
Мотор "газика" не глушив задиристого співу.
Бригадир, м'яко погойдуючись на ногах-балонах, у які, либонь, було накачано повітря, виколихався з машини. Мотор гарчав.
— "И первый маршал в бой нас поведет..."
Коли він доспівав, бригадир зааплодував долонями-пампушками й крикнув:
— Біс!
— На "біс" не виконую,— облизав сухі губи колишній працівник промтоварів.
— Порушуєш, — сказав бригадир. — Заважаєш. Отут, у лузі.
— Заважаю? Отут, у лузі? — Зеленюк радий був зчепитись із бригадиром.— Кому?
— Худобі,— сказав бригадир.— Заважаєш худобі. Тут повинна пастись худоба й нагулювати молоко. Луг — не спальня і не буфет. У спальні можна спати, а в буфеті горлати пісню про комиш, який шумить.
— Хто мені указ? Захочу — й подамся до лісу зі своїм диваном!
— Луг — колгоспний, а ліс — державний, теж не можна. В лузі — худоба, а в лісі — пташки й козулі, а також лісова прохолода... Й знаєш, рожеві сунички доспіли... Кожне прописане на своєму місці. Корова на своєму пасовиську, білка в своєму дуплі, джміль на будяку, сорока у вільшині... Скажи, вони тобі не заважають?
— Хто — джмелі й сороки? — засміявся. — Ще б чого!
— А ти їм заважаєш. Мозолиш очі. От серед них нема ніяких анархістів, правда? Брав би з них приклад, Петре. З усяких там бджілок та джмелів, із усяких там жучків і мурашок.
— Ну?
— Що — ну? Дикий вепр зі свого лігва не забрався в твою хату? І ракша на печі не поселилась, так?
— Ви оце все всерйоз?
— Ще б пак, а то чому мав би жартувати? Не заберешся з диваном із лугу, то я дружинників до тебе пришлю. Увечері пришлю, бо зараз не хочу зривати хлопців із поля... Дивись, ще й оштрафує сільрада.
— Оштрафує? За віщо?
— Довідаєшся з квитанції, як випишуть.
— Навіть равлик носить свою хатку на спині! А мені не можна?
— Думаєш, равлики живуть без законів? У них свої, живуть за своїми.
Бригадир заліз у машину, блимнув очима із-за лобового скла, наче сом із акваріума, з товщі зеленавої води,— й відчалив од дивана, поплив по хвилях трав, тільки бензиновий чад зостався в повітрі. Петро Зеленюк зозла допив рожеву отруту, принесену товаришем, і заспівав:
— "Ніч така місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай!.."
Настрій упав, співати не хотілось. Найдужче казило, що ота клята кадра, Дуська, законна жінка, не квапилася на луг, в царство повної свободи. Бач, дорікає, що турнули з роботи в промтоварах, наче порожню бочку з гори. Запрягтися в клопоти встигне — була б шия, а хомут знайдеться. Якби ж діти обсіли їх, мов тля капусту, може, й не сидів би склавши руки, а так хіба не вистачає Дусьчиних заробітків?
Розморений випитим і денною спекою, заснув. А прокинувся тому, що якась нечиста сила гойдала диваном. Розплющившись, із жахом побачив прямо над собою на зморшкуватій шиї кінську морду, що терлась об спинку дивана, розгойдуючи.
— Тьху ти, коростявий! — спересердя вилаявся Петро Зеленюк.
У їхньому колгоспі зосталось не так і багато коней, а серед того поріділого кінського поголів'я і старий та сухоребрий кінь Дроздобород з обскубаною гривою та підсліпуватими очима. З гнідого коня Дроздоборода, звісно, толку ніякого артільне господарство не мало, а тому тварина бездоглядно вешталась по всіх усюдах — і біля корівника, і біля клубу, й на вигоні, і в лузі. Сам виходив із конюшні, сам повертався, і, мабуть, давно вже подумки просив у свого Всевишнього кінського бога, щоб зглянулись над його старістю й відправили на живодерню.