***
Утома... Спрага...
В сяйві феєричнім
Скородять тишину розпечені ножі...
Понад плантацією марево біжить
Химерне, як фантазія, хистке, пасеїстичне.
Серед плантації,
Схилившись на сапу,
Зломившись надвоє, пучками землю мірять...
То ж журавлі — ключами десь у вирій!
То ж білі птахи — в безконечну путь!
Крилом вимахують... Курличуть... Жебонять.
Й ніяк не здіймуться. Занурюються ноги
В гарячу землю. У тенетах дня
Гарячим оливом наллялись і дзвенять
Чоло і скроні, й лізуть "очі рогом".
Зломившись надвоє, шарують* буряки —
Пучками в бур'янах воюють за культуру...
А хтось розпечені їм сипле копійки.
Набряклі губи, репані такі,
Зовсім про інше мріють-мріють здуру.
Свавільне серце, гей би чайка та,
Зривається на крила й десь замчати хоче...
Жагучий вітерець торкає стан дівочий,
Цілує неціловані уста.
І ходить-ходить марево-омана,
Немов дівоче щастя по землі,
І ходить-ходить десь фата-моргана,—
Замріяна дівчина синім ланом,—
І кане у розпеченій імлі...
Утома...
Спражище...
Ах, хто ж там зачина!?
У кого ще на спів стає снаги і мочі!?!
То десь з плянтації дзвенять пісні дівочі,
І котиться
і губиться луна.
II. ВЕЧІР
Чорні коси, сірі очі,
Синя хустка на плече...
В смаглі лиця, скільки мочі,
Вітер крилами січе.
Вітер скаче. Вітер пада.
Вітер свище — завмира,
Закаблуком в землю садить
Посередині двора,—
Посередині. По краю.
Скісно! Навхрест... Гех! — на зло.
Бинда** в'ється, залітає,
Бинда пада на чоло.
Ех, ти, бинда! Ех, ти, вечір!
Хто перечить?! — Це моє!
Бас виводить — не перечить,
Альт шаліє — додає.
Розгулялася голота.
День батрачила як стій,
Заливало море поту
День розтрачений, пустий.
Але вечір, але вечір...
Хто перечить? — Постривай!
Не зломила втома плечі.
Не присікуйся ж давай.
Попереду цвіт-дівчина,
Цвіт-дівчина майорить,
Цвіт-дівчина, як пружина,
Верховодить і дзвенить.
День стриміли по обніжках —
Присихав к спині живіт.
Гех, дівчата — сироїжки —
Босоніжки — маків цвіт!
А чи нам тужить і скніти?
А чи нам у гріб пора?!
Умліває вітер-вітер
Посередині двора.
Двір завихрило до краю,
Пелюстками замело.
Бинда в'ється — залітає —
Бинда пада на чоло.
Ех, ти, бинда! Ех, ти, вечір!
Хто перечить?! — Це м о є!..
Бас виводить — не перечить,
Альт шаліє — додає.
Ні, не нам тужить і скніти,
І не нам у гріб пора!
Крутить вихор сміх і квіти
Посередині двора.
Верховодить цвіт-дівчина,
Цвіт-дівчина голуба,
І тримає намистину
В нецілованих губах.
Бубон садить в землю лихом.
Скрипка ріже — витина!..
Наглядач позбувся пихи,
Практикант позбувся сна.
А дівчина, як пружина,
Манить помахом руки...
Вечір мрійний,
вечір синій,
Вечір чортовий такий!..
.....................
У музик совіють очі.
Ніч пройшла далеку путь.
"Грай, юначе, рештку ночі!
Нам часиночку б заснуть.
Грай, юначе! прийде ранок —
Прийде... Грай же, сатана!" —
Та доходить краю танок...
І втомилася луна.
Блідне бинда пурпурова.
Ніч роняє пелюстки.
Впала місяця підкова.
Щезла зірка — будь здорова! —
Лиш дівчина чорноброва
Ще трима її таки.
І затих охриплий бубон.
Галас нехотя завмер.
Відголоском квітнуть губи
В морі тіней і химер.
Зупинилась цвіт-дівчина;
Зупинилась як була.
Синім помахом хустини
Розвіталася... Пішла...
І киває, і сміється,
Мріє помахом руки.
За спиною бинда в'ється
На бараки, на ставки.
Там коротка мить спочину,
Там праматінка верба
Берегтиме намистину
В нецілованих губах.
Зникла бинда пурпурова.
Не поверне,— не кивай...
Будь здорова...
Будь здорова...
Будь здорова,— прощавай!
Будь здорова,
чорноброва!
Будь здорова —
Прощавай.
1928
САНДРО БОТТІЧЕЛЛІ
Розписуючи семафор,—
Не "Комункультівський", а просто так, в пустелі,
І не в пустелі, а між небом і піском,—
На стовбур нагвинтивши пару ком,
Висить кирпатий Сандро Боттічеллі
З квачем в зубах...
Не Боттічеллі, ні!
Експрес часу завіз десь флорентійця
Ген-ген далеко! Пензель бородою
Заріс давно,— згрубів, та не заскнів! —
Карміном розчиняючи пісні,
В новім порядку ниже їх на німб новий цей.
Надхненний майстер піт стира з лиця.
У спектрі соняшнім, як хмарка у етері,
Задуманий пливе на манівцях
І про босеньку музу мріє без кінця,
Немов про Беатріче той Алігієрі.
Примружив око — щось у спектрі зорить
І посміхається... І мріє... І свистить...
Пливе до н е ї через всі світи,
Як та хмаринка ген у синє море.
На німб новий старі пісні снує
І на експрес згори час од часу плює.
Вібрує спектр. Мандрує блік по виду,
Торкає за мозоль на жилавій руці...
І оживає семафор на перехресті манівців,
Немов рука
богині Немезіди.
Летить експрес десь. Поспішає. Кличе.
Діставши дозволу, жене крізь всенький світ...
Кирпатий Сандро, взявши твір у вічі,
Складає гімн босенькій Беатріче,—
З експресом шле
надхненниці привіт.
1928
ШАХТАР
З скульптур Меньє, а чи з полотен Крена,—
В квадратах м'яз і з ліхтарем в руці,—
Ходою вікінгіа підземних манівців
Ступає В І Н...
Не гладіатор на арену,
Не боксобор і не фігляр юрби,—
Він — так собі,
Король землі з тризубом кайла в жмені.
Король. І все...
В квадратах м'яз і сірий.
Без блазнів, і вельмож, і без громохких слів,
У лабіринтах, в нетрищах Землі
Під брилами епох десь гасить люльку миру.
І слухає, як вічність з сталактитів
Поволі скапує і сталагмитами стає —
Невпинне перевтілення своє
Поволі здійснює
і творить дивні міти.