— Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, — обзивається Пантелій Жолудь.
"Он які вони, народні месники", — з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.
— На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! — підіймає першу чарку Марко Григорович.
"Нема сюди Варивона. Він і випив би, і наговорив би, і діла — гори перевернув би", — згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч і стоїть там на варті Федір Черевик.
— Дмитре Тимофійовичу, приймай його, — любовно киває Тур головою на Созінова, — начальником штабу. От побачиш, і місяця не пройде, а він тебе своїми паперами викурить із теплої землянки на мороз.
— І мене приймайте, — підводиться Соломія з-за столу.
— Навіть пару днів не погостивши? — хитає головою Марко Григорович.
— Не до гостювання тепер. Приймете?
— У нас нема пасіки, — хоче віджартуватися Дмитро.
— Я серйозно кажу, Дмитре Тимофійовичу.
— Серйозно? Ми поки що жінок у свій загон не приймаємо.
— Чому? — натягується голос у дівчини.
— Чому? Де ж з вами дінешся? Живемо в одній землянці...
— Дмитро Тимофійович хоче запорозькі звичаї встановити у загоні... Справді, ми жінок поки не приймаємо, а дівчат можемо, — Тур непомітно киває Дмитрові.
— Так, значить, приймете мене? — насідає Соломія.
— А ти ж хіба незамужня? — перебільшено дивується Дмитро. — Ну, що ж, тоді нічого не зробиш — доведеться прийняти. Тільки не думай, що тобі з медом буде. Поміркуй краще, — і знову косує на Тура, чи не сміється той.
Але Тур, незвично почервонілий і радісний, гаряче розмовляє зі своїм другом.
Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра і Соломії. Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.
— Головиха прийшла до нас. І не пустив би, так начальство, — наче розгублено повідомив Марко Григорович і розвів руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.
— Ольго Вікторівно! — Горицвіт рвучко підвівся з-за столу і пішов назустріч молодиці.
— Дмитре Тимофійовичу, рідний... — міцною рукою здоровкається з командиром і зупиняється серед хати, по-дівочому струнка, з гордовито піднесеною головою, а виразні заволожені очі з захопленням слідкують за кожним порухом мужньої постаті. — Чогось і в снах і наяву бачила тебе тільки партизаном. Завжди вірила тобі, як своїй дитині, як серцеві своєму... Що ж, Дмитре Тимофійовичу, була я в твоїй бригаді, а тепер приймай до свого загону.
— Дмитро Тимофійович жінок не приймає, — весело обізвалася з-за столу Соломія.
— Як не приймає? — нахмурилась Ольга Вікторівна. — Жартуєш, дівчино.
— Звісно, жартує, — спідлоба глянув на Соломію. — Чого розходилась? Що ми, Ольги Вікторівни не знаємо?
— Та знаємо, — покірно нахилила голову Соломія і знову приснула. — Але ж у вас тільки одна землянка...
— Одна? — дивується Ольга Вікторівна. — То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворіє?!
— Чуєш, як правильно сказано? — звертається Дмитро до Соломії.
— Та чую. Але чи має Ольга Вікторівна зброю? В хаті зарясніли усмішки.
Дмитро хотів гримнути на Соломію, але Ольга Вікторівна, метнувшись у ванькир, принесла звідти горбатого німецького автомата.
— Хіба ж не видно, кого приймаємо? — задоволене промовив Дмитро і почав оглядати зброю.
XLIV
Похитуючись, Барчук увійшов до хати і зразу ж зупинив погляд на припухлому від сліз обличчі Горпини.
— Ти чого розрюмсалась? — кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилясті вуса.
— Карпо покидає нас.
— Як покидає? Чи ти при своєму умі? Вночі прибув і вже покидає? Може з п'яного розуму коники ліпить? — тверезіючи, гостро подивився на жінку.
Горпина тільки рукою безнадійно махнула на двері світлиці. Сафрон поправив розкуйовджений чуб — і, молодцювате підіймаючи груди, посунув у другу кімнату.
Біля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тінь. Тому лице його здавалося на диво чорним і чужим. Насупроти Карпа сиділа мовчазна, із міцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.
— Слава Україні! — спробував пожартувати, але відразу почув, що його слова упали, мов камінь у воду.
Карпо підвів похмуре обличчя від столу і стомлено, насмішкувато покосився на батька.
— Що? Хильнули? Веселі ви не по часу.
— П'ю, та розуму не пропиваю, — спробував бадьоритися, одначе від того насмішкуватого олив'яного погляду стало не по собі; крижаним струмком почав просочуватися неспокій, і знову заборсались думки, тривожні, їдкі.
Не просвітлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому світі.
— Тільки глядіть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатіти почали. Пуповиною може вилізти це багатство. Обережніше, обережніше треба діяти, — обвів очима стіни, позавішувані найрізноманітнішими килимами. — Он у Балині підсипали старості трійки у мед — здох, як півень од чемериці.
— У мед? — насторожився, пригадуючи, що тільки вчора він привіз від Синиці діжку з медом.
— У мед. А в Погорілій автоматом старосту вздовж плечей пересікли.
— Партизани, значить?
— Авжеж, не німці.
— Чорти його батька знають, що робиться на світі. Не можуть з купкою головорізів ради дати! Одна розпуста тільки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним і досі панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких місцях. Коли б ото мені повна власть, я скоро дав би раду усяким таким...
— Пішла писать губернія! — криво посміхнувся Карпо. — Є у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?
— Щось недобре надумався робити.
— Та наше діло таке: побігав за возом, побіжиш і за саньми. А не побіжиш — голову, як курчаті, скрутять. — Повісив автомат на стіні і сів біля дружини. Погладив куцими пальцями біляве волосся Данилка, і хлопчик перелякано закліпав очима на батька.