— Так, хоч я й не уявляю, звідки ви мене знаєте.
— Ну, я, цілком природно, трохи цікавився, які в мене сусіди. І мені сказали, що тут мешкає художник на прізвище Макінтайр, а художників, я так собі подумав, не багато в Темфілді. Але як вам подобається планування дому? Сподіваюся, не разить вас несмаком?
— О, та воно чудове, незрівнянне. Ви, очевидно, маєте надзвичайно гостре око, щоб так блискуче все залагоджувати.
— Та у мене зовсім нема смаку, аніякого. Я не розрізняю, де гарно, а де ні. Щодо цього, то я чистісінький неук. Але я залучив найкращого фахівця з Лондона і ще одного з Відня. Воші вдвох і влаштували все це.
Господар з гостем зупинились саме за розсувними дверима, де на підлозі лежав великий килим з бізонячих шкур. Перед ними простягався розлогий квадратної форми внутрішній дворик, вистелений різноколірним вигадливо візерунчастим мармуром. Посередині з фонтану із різьбленого жадсіту били вгору п'ять струменів, четверо з них спрямовані були по кутках дворика, заповнюючи чотири чималі мармурові басейни, а п'ятий вистрелював просто у височінь, а тоді лунко спадав униз до центрального резервуара, З кожного боку дворика росло по стрункій пальмі, що розкидали на висоті десь так у п'ятдесят футів віяла спадистого зеленого листя. Вздовж стін видніли арки в мавританському стилі, зроблені з яшми та прожилкуватого мармуру, а двері позад них були прикриті важкими темно-червоними куртинами. Попереду ліворуч і праворуч тяглися до верхніх поверхів будівлі навкруг дворика широкі мармурові сходи, застелені пухкими смірнськими килимами. Повітря тут було тепле, але й свіже, як буває в Англії серед травня.
— Це зроблено на взірець Альгамбри, — сказав Рафлс Гоу. — Пальми непогані. Корені в них тягнуться глибоко в землю, там їх оперізують труби з гарячою водою. Здається, вони добре прийнялися.
— А яке вишукане різьблення з бронзи! — вигукнув Роберт, підвівши захоплений погляд на витончені гратки, що оздоблювали простінки між мавританськими арками.
— Воно й справді нічогеньке. Тільки це не з бронзи. Бронза не надається для такої тонкої роботи. Це золото. Але пройдім далі. Ви зачекаєте хвилинку, поки я змию кіптяву?
Він провів гостя до дверей лівобіч дворика, які на Робертів подив, самі собою, повільно розчинилися при їхньому наближенні.
— Це я тут прилаштував невеличкий пристрій, — пояснив господар будинку. — Підходячи до дверей, ви вагою власного тіла натискаєте на підлогу й приводите в дію пружину в дверях. Заходьте, будь ласка. Тут у мене маленьке особисте пристанище, обладнане на мою вподобу.
Якщо Роберт сподівався побачити якийсь новий прояв багатства й розкоші, то він був прикро розчарований, бо опинився хоч і у просторій, але майже порожній кімнаті, де в одному кутку було просте залізне ліжко, у центрі кілька стільців, а підлогу покривав вицвілий килим, і ще стояв там великий стіл, завалений книжками, пляшками, паперами й усяким іншим причандаллям, що звичайно призбирується на робочому місці вічно заклопотаної і не дуже охайної людини. Кивнувши гостеві сісти на стільця, Рафлс Гоу скинув куртку, закасав рукави фланелевої сорочки й почав старанно вмиватися теплою водою з крана в стіні.
— Бачите, які у мене невибагливі смаки, — зауважив він, витираючи рушником обличчя і волосся. — Це єдина кімната в усьому великому будинку, де я відчуваю себе затишно, як дома. Тут я можу почитати й спокійно випалити люльку. А будь-які розкоші мене нудять.
— Правду кажучи, я б і не подумав, — озвався Роберт.
— Але це так, запевняю вас. Розумієте, навіть ви зі своїми поглядами на багатство, що воно саме собою нічого не варте, — поглядами, на мою думку, дуже слушними, вони роблять вам честь, — навіть ви повинні визнати: коли людині випало стати власником величезної… або, скажімо так, значної суми грошей, то її обов'язок пустити ці гроші в обіг, щоб вони якимсь чином давали користь людям. Ось у цьому вся таємниця, чому в мене таке пишне пір'я. Я мушу напружувати всю свою винахідливість, щоб витрачати власні прибутки, діючи, ясна річ, у межах, дозволених законом. Приміром, дуже легко було б роздати гроші, та й годі, і я не мав би мороки з надміром коштів, принаймні, великої частини їх, але я не хочу нікого привчати до паразитичного існування або заподіювати якоїсь іншої шкоди нерозважливою доброчинністю. Я хочу, щоб ті гроші, які я витрачаю, давали користь. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Цілком розумію, хоча, правда, — це таки щось нове, коли людина нарікає, як їй важко знайти застосування своїм прибуткам.
— Але повірте — для мене це й справді неабиякий клопіт. Однак я маю деякі плани, і дуже цікаві. Ви не хочете помити руки? Ну, тоді, може, ще що-небудь подивитесь у мене в домі? Ось пройдіть у цей куток і сядьте на це крісло. Отак. Зараз я сяду поруч з вами, і ми вже можемо рушати.
У кутку кімнати, де вони тепер сиділи, до стін, футів на шість обабіч пофарбованих у шоколадно-коричневий колір, були прикріплені два відкидні плюшеві сидіння, що гостро контрастувало з простотою решти приміщення.
— Це ліфт, — пояснив Рафлс Гоу, — але він так хитро вмонтований у стіну, що якби не інакше фарбування, ви б нічого й не помітили. Він може рухатись по горизонталі й вертикалі. Оці кілька кнопок означають різні приміщення. Бачите: "Їдальня", "Курильня", "Більярдна", "Бібліотека" тощо. Я покажу вам, як ліфт діє по вертикалі. Натискаю ось на цю кнопку — "Кухня".
З'явилось відчуття легенького поштовху й руху, і за мить Роберт, не встигши й ворухнутись у кріслі, побачив, що кімната кудись зникла, а перед ним натомість постали склепінчасті дубові двері.
— Це вхід до кухні, — сказав Рафлс Гоу. — У мене кухня на верхньому поверсі. Я терпіти не можу кухонних запахів. За півтори секунди ми піднялися на вісімдесят футів. Тепер я знов натискаю на кнопку, й ми вертаємось до моєї кімнати.
Роберт Макінтайр вражено розглянувся круг себе.
— Чудеса науки перевищують чудеса магії, — тільки й мовив він.
— Так, тут діє такий собі невеличкий механізм. А тепер спробуємо в горизонтальному напрямку. Я натискаю "Їдальня", і ось вона перед нами, помилуйтеся. Ступіть крок до дверей, і вони самі розчахнуться.