Одначе підкреслюю, все це не значить, що я ненавиджу жінок. О, далеко ні! Моя коротка англійська люлечка найкращий тому доказ. Ви не раз помічали, як задавакувато і цупко стирчить і підшкварує вона в моїх бездоганних зубах. А голова моя… О, ні. Вона й не думає хилитися долі. Вона на надто добрих в’язах для того, щоб хилитися. Навіть мої черевики і потертий ґумак зовсім достойно доповнюють цілість образу пензля модерного маляра, що не страждає на вибагливість сюжету.
Ви глибоко помиляєтесь теж, коли вважаєте, що я "не люблю виступати", що тичу себе у всяку діру, аби лиш з очей, що на забавах лізу в найбільший натовп, топчу людей по ногах, а опісля з глибокого темного кута любуюся лебединими грудьми Гриця Чорного та впиваюся вібруванням його демонічного голосу.
Ні. Сто раз ні! Ви, мабуть, не мали нагоди бачити мене в часі мого найбільшого піднесення, а тому звідки вам знати, які думи шугають в моїй, назверх скромній голові, які лілеї квітнуть у моїх яскинях душі і що за кров обмиває моє маленьке, але пружне серце? Я теж і славу люблю. Люблю її пристрасно, свято, і дарма недоріки Гриці так вперто намагаються своїми баритонами закричати мою любов до неї.
Правда, я ніколи не мав на собі білої твердої макітки, але це є найкращим покажчиком мого безмежного нахабства вступати в бій з крохмальними традиціями добрих прачок та сальонових панів… Це мій мінус, розумію… Зате варто мені піднятися з міста на гори, пройти схилом попід березовим гайком, минути каштанову алєю до великого зрубу та зупинитися на пам’ятній скелі, як з мене у всій своїй всемогутній красі виступає великий артист. Мені тоді байдуже, хто мене слухає. Я чую в собі стільки сміливости, що готов хоч перед цілою Европою виступати. Я навіть не червонію. Хай слухають! Хай слухають всі моїх безплатних пісень. Хай слухають пні, дерева, онта оббита громами сосна, настовбурчені камені. Я їм співаю від найщирішої душі і почуваюсь рівним богові пісні.
А скінчивши свою пісню пісень, я досить довго слухаю буревійні оплески і з гордо піднятим чолом, розсилаючи всім довкола безліч усмішок, вертаюся до себе.
Хай тоді свобідно заходить до мене Гриць Чорний. Я можу поблажливо поляскати його рам’я, не дивлячись на всі його барвлені і небарвлені приятельки.
Тієї золотої осені, яка відрізняється від решти синьою глибиною іскристих очей, мені трапилося побувати в одному селі. Воно було віддалене від нашого містечка десятьома кільометрами. Саме доспіли ядерні сині сливи і лущилися волоські горіхи. Вони надто коштовно здобили непоказні хатки села. Повні чарин налитих по вінця соняшних соків вливалися безплатно в мої груди. Вагітні плодами яблуні рожевілися, мов дівочі розціловані щоки.
Серед тих слив і яблунь зустрів я Ліду. Це міщанське ім’я не можна замінити псевдонімом. Воно звучало б інакше, підроблено. Називаю її так, як почув я його того дня, коли "вона", обтяжена кошем синіх, повних і соковитих слив, підійшла і запропонувала "спробувати".
Відчув, що зі мною говорить богиня. Богиня саду, соняшного проміння і молодости. Її непідроблено сині очі, – синіші неба і зрілих слив, – горіли бажанням, сміхом і пристрастю. Стан її… – такий буває лиш у лілей та конвалій. Спочатку страшно було дивитися. Хотілося тікати, сховатися під гілля яблуні. Хотілося крикнути, прохаючи рятунку.
Але в той саме час в мені виразно прокинувся мій другий "я" – артист. Ах, треба було вам послухати його!
Мало того, що він не злякався, що не згорнувся, як то зі мною бува, равликом, що скоштував слив. Ні. Він ще й усміхнувся. Він до чорта зручно підхопив кілька зовсім дотепних речень, в яких плястично й вип’ято можна було відчути важенький доказ справжнього захоплення. Вона хлинула на нього всю глибину своїх синіх віч, і з уст її метнувся такий дзвінкий регіт, що аж яблуні моторно похитнулися.
Артист мій не почувався надхнено, свобідно. Він увесь нап’явсь, ніби тятива, і з уст його виривалися буревії сонат. Він бачив її вже наскрізь, і серденько, – те свавільне і диковате, затріпотіло перший раз у ледь помітних срібних тенетах, накинених вправною і зручною рукою.
А вечором, мов раб у кайданах, відчув неймовірний тягар розлуки. Поніс з собою в густу темноту ночі гарячі дотики долоні і невиразні зариси її грудей та обличчя. Крок за кроком здобував віддалення, обертаючи в напруженій уяві божевільно хороший сюжет небувалого ще твору. Нервові пальці мої торкалися шорсткої поверхні найдорожчого мармуру… Любовно, майже в екстазі, розпочав я різьбу свого кольоса, якому місце дав у власному серці. Твір мій родився в жорстоких муках. Я виривав від себе свій розжарений мозок і вкладав його в холодний твердий мармур… В його жили я щиро перелив свою кров, не жаліючи ні одної її краплі. Нащо мені мої нерви? На! Візьми їх – ти, моя жорстока і болюча богине. І я віддав їх. Віддав, бо мусів, бо хотів, бо треба було.
А коли переміг десятикільометровий простір і опинився в своїй мушлі — сірій і кам’янотяжкій, я вже не був сам. Зі мною, в мені, коло мене невідступно стояла вирізьблена моя богиня – величня у своїй неуявній красі і силі.
Після того не раз вечорами доводилося мені йти до села, але гадаєте, що воно знаходилося для мене у віддалі десяти кільометрів? Думаєте, що не було це для мене віддалення рівне вашій щоденній вечірній прогульці? Думаєте, що ноги мої не були вдячні небові, що мають таку непомірну ласку носити мене, мого артиста і мою богиню, ніби на крилах туди й назад за одну ніч, шкодуючи, що це страшенне близько, що вони не роблять замісць десяти сто, тисячі кільометрів.
Треба бути наївним і недотепою, щоб щось подібне допустити. Кожна така дорога була для мого артиста лиш вправою, а для мене часом, в який я все ще удосконалював різні деталі мого божеського твору. Вона стала для мене цілим світом. Мій артист співав їй свої великі пісні, а вона зачаровано слухала їх. З кожним днем, з кожною мандрівкою моя богиня з яблуневого саду все більше і більше опановувала моїм всесвітом із усіма його сузір’ями, планетами. Вона стала для мене найціннішою частиною мене самого, і я вже не в силі був уявити собі свого існування, якби вона не займала місця на престолі мого великого царства.