А знизу подавали голоси веселоярівці, які вже (чутки літають без крил!) знали, що за цяця отой Пшонь і скільки лиха накликан вія на їхнє село.
— Гей-гей! — погукували веселоярівці.
— Держись за небо, а то впадеш!
— Не кричи, бо допнеш!
— Не буде з тебе ні хуху, ні дмуху!
Пшонь телесувався, а людям унизу ставало ще веселіше. Він лякав, а їм було не страшно. Він погрожував, а їм було смішно. Він пузирився, а веселоярівцям було гидко на нього дивитися. Він лаявся, як древній грек перед своїми рабами. . За кермом машини з механічним "гніздом" сидів Давидко Самусь. Привіз цю чуму до Веселоярська, тепер вивозь її звідси. Він обережненько причалив до Пшоневого сідала, поторгав гумове колесо, в якому стирчав анонімник, мовби припрошуючи: злазь!
Пшонь зиркнув униз, шугнув довгою ногою до верхньої металічної скаби, щоб спробувати злізти вниз, але скабу Давидко передбачливо намилив, і Пшонева нога безрадно засмикалася в повітрі.
— Безобразїя! — верескнув Пшонь,— Де керівництво? Я вимагаю на переговори!
— Чіпляйсь за моє гніздо — і гайда! — гукнув Давидко.— Які тобі ще переговори!
— Вимітайся звідси! — підтримали Давидка веселоярівці.
— Щоб і духу не було!
— Вишкварюйся К
Давидко смикнув машину, і Пшонь, злякавшись, що так і лишиться на своєму стовпі на глум і знущання веселоярівців, мерщій вчепився за металічне гніздо, присів у ньому і мовби втишився на мить, але, помітивши, що його везуть геть з села, знов знесамовитів.
Од чайної до Шпилів, за якими, власне, кінчався Веселоярськ, зникаючи в тебе з очей, було кілометрів зо два. Давидко віз Пшоня ці два кілометри повільно, мов на похороні, і всю дорогу Пшонь телесувався, пручався, брикався, кричав, верещав, грозився, кляв, зубоскреготав, хвицався, гуцикав, підскакував, навіснів, пінився.
Нарешті він збагнув, що вороття вже не буде, і вирішив згадати про свої права на особисту власність.
— Де мої речі? — закричав він.
— В кузові твої речі,—спокійно повідомив з кабіни Давидко, хвацько викручуючи кермо.
— А моя панамка?
— Ось і твоя панамка! — І Давидко підкинув Пшоневу панамку, простеживши, щоб вона теж упала в кузов.
Ось так і відбулося вигнання з раю чоловіка негідного і ворожого, і був він, як писали колись наші літописці, "ужасен и трепетен", але нам це тепер байдуже...
СМІХ
І РАДІСТЬ
Псселоярівці демонстрували сто вісімдесят різновидів сміху. Як
казав ще геніальний автор "Слова о полку Ігоревім", "страны
рады, грады веселы"
Було чого радіти й веселитися!
Що ж до нашого героя Григорія Левенця, !то в нього радість Пула подвійна. По-перше, він, хоч і очистив ве^селоярівський рай від ганебного породження єхидни, все ж розумів, що вдався для цього до способу далекого від офіційного, а тому написав заяву н проханням відпустити його па комбайн, повернувши на посаду голови сільради многомудрого дядька Зновобрать.
По-друге, він мав незаплановану зустріч з власною дружиною Дашупькою Порубай, яка заскочила до нього по дорозі з одної ферми на другу лише для того, щоб спитати:
— Як би ти подивився на те, щоб я подарувала світові ще одного Левенця?
Лх, коли б Гриша знав напам'ять "Слово о полку..."! Тоді він би иигукнув: "Что ми шумить, что ми звенить далече пред зорею?"