Так думав князь Андрій, слухаючи балачки, і опам'ятався лише тоді, коли Паулучі покликав його і всі вже розходились.
Другого дня на огляді государ спитав князя Андрія, де він бажає служити, і князь Андрій навіки втратив своє місце у придворному світі, не попросившись залишитися при особі государя, а попросивши дозволу служити в армії.
XII
Ростов перед початком кампанії одержав листа від батьків, у якому, коротко сповіщаючи його про Наташину хворобу і про розрив з князем Андрієм (розрив цей пояснювали йому відмовою Наташі), вони знову просили його вийти у відставку і приїхати додому. Микола, одержавши цього листа, і не спробував проситися у відпустку чи в відставку, а написав батькам, що дуже жалкує про Наташину хворобу і про її розрив з нареченим і що він зробить усе можливе для того, щоб виконати їх бажання. Соні він писав окремо.
"Коханий друже душі моєї,— писав він.— Ніщо, крім честі, не могло б втримати мене від повернення в село. Але тепер, перед початком кампанії, я б визнав себе безчесним не тільки перед усіма товаришами, але й перед самим собою, якби я віддав перевагу своєму щастю над своїм обов'язком і любов'ю до вітчизни. Але це остання розлука. Вір, що відразу після війни, якщо я буду живий і ти все любитимеш мене, я кину все і прилечу до тебе, щоб пригорнути тебе вже назавжди до моїх полум'яних грудей".
Справді, лише кампанія затримала Ростова й перешкодила йому приїхати — як він обіцяв—і одружитися з Сонею. Отраднен-ська осінь з полюванням і зима із святами і з Сониною любов'ю відкрили йому перспективу тихих дворянських радощів та спокою, яких він не знав раніш і які тепер вабили його до себе. "Гарна дружина, діти, добра зграя гончаків, жвавих десять-дванадцять пар хортів, господарство, сусіди, служба за зибо-
рами!"—думав він. Але тепер була кампанія, і треба було залишатися в полку.— А що це треба було, то Микола Ростов, як на його характер, був задоволений і з того життя, яке він провадив у полку, і зумів зробити собі це життя приємним.
По тому як Микола приїхав з відпустки, радісно зустрінутий товаришами, його послали за ремонтом, і з Малоросії він привів чудових коней, які радували його і заслужили йому похвали від начальства. За його відсутності йому було надано звання ротмістра, і коли полк поставили на воєнний стан із збільшеним комплектом, він знову одержав свій колишній ескадрон.
Почалась кампанія, полк було рушено в Польщу, видавалась подвійна платня, прибули нові офіцери, нові солдати, коні і, головне, поширився той збуджено-веселий настрій, який супроводить початок війни; і Ростов, усвідомлюючи своє вигідне становище в полку, весь віддався утіхам та інтересам військової служби, хоч і знав, що рано чи пізно доведеться їх покинути.
Війська відступили від Вільни з різних складних державних, голітичних і тактичних причин. Кожен крок відступу супроводився складною грою інтересів, висновків та пристрастей у головному штабі. А для гусарів Павлоградського полку весь цей відступальний похід, найкращої пори літа, з достатнім продовольством, був найпростішою і найвеселішою справою. Смутитися, турбуватись та інтригувати могли лише в головній квартирі, а в глибокій армії і не пита'ли себе, куди, чого йдуть. Коли жалкували, що відступають, то лише тому, що треба було виходити з обжитої квартири, від гарненької панни. Якщо й спадало кому-небудь на думку, що справи погані, то, як личить доброму військовому, той, кому це спадало на думку, намагався бути веселим і не думати про загальний хід справ, а думати про свою найближчу справу. Спочатку весело стояли біля Вільни, заводячи знайомства з польськими поміщиками та чекаючи на огляди государя й інших вищих командирів і відбуваючи ті огляди. Потім прийшов наказ відступити до Свенцян і винищувати провіант, який не можна було вивезти. Свенцяни пам'ятні були для гусарів лише тому, що це був п'яний табір, як прозвала вся армія стоянку біля Свенцян, і тому, що в Свен-цянах багато було скарг на війська за те, що вони, скориставшись з наказу відбирати провіант, серед провіанту забирали коней, і екіпажі, і килими в польських панів. Ростов пам'ятав Свенцяни тому, що він першого дня вступу в це містечко змінив вахмістра і не міг упоратися з усіма п'яними людьми ескадрону, які без його відома вивезли п'ять бочок старого пива. Від Свенцян відступали далі й далі до Дрісси, і знову відступили від Дрісси, уже наближаючись до російських кордонів.
13 липня павлоградцям вперше довелося бути в серйозному бою.
4 Війна і мир.
49
12 липня вночі, напередодні бою, була велика буря з дощем і градом. Літо 1812 року взагалі відзначалося бурями.
Павлоградські два ескадрони стояли бівуаками серед витовченого дотла худобою та кіньми житнього лану, що вже виколосився. Йшов заливний дощ, і Ростов з молодим офіцером Ільїним, якому він протегував, сидів під згородженим наспіх ку-ріньчиком. Офіцер їх полку, з довгими вусами, що продовжувались від щік, їздивши до штабу і потрапивши під дощ, зайшов до Ростова.
— Я, графе, із штабу. Чули про подвиг Раєвського?—І офіцер розповів подробиці Салтановського бою, які він чув у штабі.
Ростов, щулячись шиєю, за яку затікала вода, курив люльку і слухав неуважно, зрідка поглядаючи на молодого офіцера Ільїна, який тулився біля нього. Офіцер цей, шістнадцятилітній хлопець, нещодавно вступивши до полку, був тепер у відношенні до Миколи тим, чим був Микола у відношенні до Денисова сім років тому. Ільїн намагався в усьому наслідувати Ростова і, як жінка, був закоханий у нього.
Офіцер з подвійними вусами, Здржинський, розповідав пишномовно про те, як Салтановська гребля була Фермопілами росіян, як на цій греблі генерал Раєвський зробив вчинок, гідний древніх. Здржинський розповідав про вчинок Раєвського, який вивів на греблю своїх двох синів під страшний вогонь і з ними поруч пішов в атаку. Ростов слухав розповідь і не тільки нічого не казав на потвердження захвату Здржинського, але й, навпаки, мав вигляд людини, яка соромиться того, що ї$ розповідають, хоч і не має наміру заперечувати. Ростов після Аустерліцької і 1807 року кампаній знав із свого власного досвіду, що, розповідаючи про воєнні пригоди, завжди брешуть, як і сам він брехав, розповідаючи; по-друге, він був достатньо досвідчений, щоб знати, що все відбувається на війні зовсім не так, як ми можемо уявляти й розказувати. І тому йому не подобалось оповідання Здржинського, не подобався і сам Здржинський, який, із своїми вусами від щік, за своєю звичкою низько нагинався над обличчям того, кому він розповідав, і тіснив його в тісному курені. Ростов мовчки дивився на нього. "По-перше, на греблі, яку атакували, певно, мала бути така плутанина й тиснява, що коли Раєвський і вивів синів, то це ні на кого не могло вплинути, хіба що на чоловік з десять, які були біля самого нього,— думав Ростов,— решта й не могли бачити, як і з ким ішов Раєвський по греблі. Але й ті, які бачили це, не могли відчути великого запалу, бо що їм до ніжних батьківських почуттів Раєвського, коли тут йдеться про власну шкуру? Потім, від того, візьмуть чи не візьмуть Салтановську греблю, не залежала доля вітчизни, як нам описують це про Фермопіли. Отже, нащо ж було приносити таку жертву? І потім нащо тут, на війні, вплутувати своїх дітей? Я б не тільки Петю-брата не повів би, але й Ільїна навіть, цього чужого мені, але доброго хлопця, постарався б поставити куди-небудь під захист",— думав далі Ростов, слухаючи Здржинського. Але він не сказав своїх думок: він і на це вже мав свій досвід. Еін знав, що це оповідання сприяло уславленню нашої зброї, і тому треба було вдавати, що не маєш сумніву в ньому. Так він і робив.